Міжнародне право прав людини

Вступ🔗

Як чітко зазначено в Статуті ООН, захист і просування прав людини є однією з головних цілей Організації Об’єднаних Націй (ООН).1 Договірні органи з прав людини допомагають досягти цієї мети. Ці органи є “комітетами незалежних експертів(-ок), які здійснюють моніторинг виконання основних міжнародних договорів з прав людини”.2 Найбільш важливі з них, що мають відношення до СНПК, розглядаються в цьому розділі.

Комітети виконують свої повноваження у різний спосіб.

По-перше, шляхом вивчення звітів, поданих державами-учасницями, та інтерактивних діалогів комітети вивчають прогрес, досягнутий державами-учасницями у виконанні відповідних договірних гарантій. Держави зобов’язані регулярно писати доповіді про заходи, які вони вжили для реалізації основних міжнародних договорів з прав людини. Комітети розглядають ці доповіді і приймають “заключні зауваження”, в яких визначають “прогрес у виконанні з моменту останньої доповіді та проблемні питання, що залишаються”. Кожній проблемі відповідає конкретна рекомендація або практична порада, покликана надати державі необов’язкові до виконання “пропозиції щодо подальших кроків для покращення імплементації”.3 Хоча заключні зауваження часто пов’язані з індивідуальними обставинами та культурними особливостями держави, вони можуть запропонувати державам, що перебувають у подібній ситуації, корисні поради щодо виконання своїх зобов’язань у сфері прав людини, які, відповідно, були включені до Посібника.

По-друге, всі комітети, згадані в цьому розділі, формують “загальні зауваження” (або рекомендації), які містять авторитетні вказівки щодо загальних договірних зобов’язань держав-учасниць “або визначають, як договірний орган тлумачить сферу застосування основних положень їхнього договору”. У цьому сенсі комітети надають цінні інтерпретаційні вказівки державам та іншим зацікавленим сторонам. Незважаючи на те, що їхній правовий статус є спірним, як загальні зауваження, так і заключні зауваження часто використовуються державами та заявниками в процедурах подання звітності та скарг, а також “все частіше міжнародними, регіональними та національними судами в їхніх рішеннях”.4

По-третє, деякі комітети можуть ініціювати розслідування після отримання достовірної інформації про те, що держава-учасниця серйозно або систематично порушує права, закріплені у відповідному договорі. Розслідування може включати візити до країни. Після завершення розслідування комітет надає відповідній державі свої висновки та рекомендації. Комітети можуть проводити розслідування лише за згодою держави-учасниці.

Нарешті, основні договори та/або протоколи до них, проаналізовані в цій главі, дозволяють відповідним комітетам отримувати і розглядати скарги, якщо держави-учасниці визнали “компетенцію” комітетів робити це. “Компетенція” в цьому контексті означає, що держава визнає повноваження комітету здійснювати процедури розгляду скарг щодо неї. Якщо це сталося, існують два різні потенційні шляхи розгляду скарг: процедура розгляду індивідуальних скарг та процедура розгляду міждержавних спорів.

Відповідно до процедури розгляду індивідуальних скарг комітети можуть отримувати скарги від фізичних осіб, які стверджують, що держава-учасниця “порушила свої зобов’язання за відповідним договором або основними протоколами до цього договору”. Хоча правова природа остаточних рішень по суті спірна, Комітети вважають, що вони “наділені деякими важливими характеристиками судового рішення”5 і є авторитетним тлумаченням основних договорів. Як наслідок, принцип добросовісного виконання договірних зобов’язань вимагає, щоб держави, які подали скаргу, співпрацювали з цими рішеннями. Для сприяння виконанню рекомендацій, викладених у рішеннях, договірні органи також мають спеціальних доповідачів(-ок), уповноважених розглядати подальші дії держав, чиї доповіді містять корисні для держав поради.6

Відповідно до міждержавних процедур деякі комітети можуть розглядати скарги, подані державою-учасницею, яка стверджує, що інша держава-учасниця не виконує положення відповідного договору. Хоча це застосовується рідко, Комітет з ліквідації расової дискримінації нещодавно розглянув два повідомлення, подані Катаром проти Королівства Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, а також повідомлення, подане Палестиною проти Ізраїлю.7

Особливістю Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього є те, що, на відміну від інших міжнародних договорів з прав людини, вона не має формального механізму моніторингу, такого як договірний орган.8 Замість цього, за певних обставин, її виконання може контролюватися Міжнародним судом ООН (МС ООН). Стаття IX вимагає від держав передавати спори, що стосуються “тлумачення, застосування або виконання” Конвенції про геноцид, “в тому числі ті, що стосуються відповідальності держави за геноцид”, до Міжнародного суду ООН. У таких спорах “рішення є остаточним, обов’язковим для сторін у справі і не підлягає оскарженню”.9 МС ООН, як головний судовий орган ООН, також виносить консультативні висновки з правових питань, переданих на його розгляд уповноваженими органами та спеціалізованими установами ООН. Такі висновки є консультативними, тобто вони не є обов’язковими до виконання. Тим не менш, консультативні висновки Міжнародного суду ООН допомогли прояснити “тлумачення положень міжнародних документів з прав людини або роз’яснити юридичні зобов’язання [держав] за цими документами”.10

Регіональні системи захисту прав людини, які зазвичай вважаються частиною міжнародного права прав людини, використовують інші стандарти щодо їхньої обов’язковості для держав-учасниць відповідних конвенцій і, як такі, потребують власного впровадження.

вмісту сторінки

Партнери

Postcode Loterij logo UKaid logo FIGO logo ICSC logo

У співпраці з