Згідно зі статтею 2, держави повинні вживати законодавчих та інших заходів, що забороняють усі форми дискримінації щодо жінок. Держави зобов’язані “запобігати насильству або порушенням прав людини, захищати потерпілих і свідків від порушень, розслідувати і карати винних, у тому числі приватних суб’єктів, і забезпечувати доступ до відшкодування за порушення прав людини”.²² Криміналізація сексуального насильства в усіх його формах є важливим кроком до припинення СНПК.²³

Щоб зробити це успішно, держави повинні:

• Створити ефективну та доступну правову базу для боротьби з усіма формами гендерно зумовленого насильства щодо жінок, вчиненого представниками держави, як на її території, так і за її межами;²⁴
• Кваліфікувати сексуальне насильство, включаючи згвалтування, як злочин проти права на особисту безпеку та фізичну, сексуальну і психологічну недоторканність. Визначення сексуальних злочинів, “включаючи згвалтування у шлюбі, під час знайомства або побачення”, має грунтуватися на відсутності вільно наданої згоди та враховувати обставини примушування;²⁵
• Запровадити такі заходи “невідкладно”.²⁶ Це формулювання є беззастережним і не допускає жодних затримок або навмисного поетапного впровадження . Держави не можуть виправдовувати затримки жодними підставами, включаючи політичні, соціальні, культурні, релігійні, економічні, ресурсні чи інші обмеження.²⁷

Примусовий шлюб. Під час конфлікту дівчата особливо вразливі до примусових шлюбів – шкідливої практики, яка все частіше використовується озброєними групами.²⁸ Сім’ї змушують дівчат виходити заміж заради фінансової безпеки та/або помилково вважаючи, що це може захистити їх від сексуального насильства з боку озброєних груп. Держави повинні захищати права жінок і дівчат на вибір чоловіка та вільний вступ до шлюбу:²⁹

• Законодавчо встановити, що мінімальний вік укладення шлюбу, за згодою або без згоди батьків, становить 18 років як для жінок, так і для чоловіків. Якщо шлюб у більш ранньому віці дозволяється у виняткових випадках, найнижча межа мінімального віку не повинна бути нижчою за 16 років, а підстави для отримання дозволу повинні бути чітко визначені законом. Крім того, шлюб має бути дозволений лише судом за повною, вільною та усвідомленою згодою дитини або обох дітей, які повинні особисто з’явитися до суду;³⁰
• Створити механізми запобігання, моніторингу та вирішення проблеми ранніх і примусових шлюбів у партнерстві з жіночими асоціаціями та іншими зацікавленими сторонами, а також у конфіденційний, гендерно-чутливий та дружній до дітей спосіб.³¹

Для ліквідації всіх форм гендерно зумовленого насильства держава повинна інкорпорувати Конвенцію у національне законодавство та застосовувати її як “пряму дію”.³² Держави повинні:³³

• Втілити принцип рівності чоловіків і жінок у своїх Конституціях або інших законодавчих актах;
• Застосовувати принцип рівності в публічній і приватній сферах та в усіх галузях права;³⁴
• Визнати жінок носіями прав, приділяючи особливу увагу постраждалим/потерпілим від гендерно зумовленого насильства;³⁵
• Забезпечити, щоб конституції передбачали тимчасові спеціальні заходи та застосовувалися до громадян і негромадян;
• Забезпечити, щоб права жінок не підлягали відступленню (тобто призупиненню) в умовах надзвичайного стану;³⁶
• Забезпечити, щоб закони, політика, програми та процедури не були дискримінаційними щодо жінок;³⁷
• Включити гендерно-чутливі, а не гендерно-нейтральні формулювання у своє законодавство, політику та програми. Використання гендерно-нейтральних формулювань “може призвести до неналежного захисту жінок від прямої та непрямої дискримінації, перешкоджати досягненню фактичної рівності жінок і чоловіків”,³⁸ а також призвести до “фрагментарного підходу до визнання та забезпечення дотримання прав жінок”.³⁹

Застереження. Застереження, несумісні з об’єктом і метою Конвенції, повинні бути відкликані.⁴⁰ Прикладами несумісних застережень є застереження до статті 2, що стосується імплементації Конвенції на національному рівні, або до статті 16, що стосується рівності жінок і чоловіків у всіх питаннях, що стосуються шлюбу та сімейних відносин, дотримання якої має вирішальне значення для зусиль з ліквідації гендерного насильства щодо жінок.⁴¹

Тимчасові спеціальні заходи. Недостатньо гарантувати жінкам поводження, “ідентичне поводженню з чоловіками”. Держави повинні враховувати біологічні, а також соціальні та культурні відмінності між жінками та чоловіками. За певних обставин для усунення таких відмінностей необхідне неідентичне поводження з жінками та чоловіками.⁴²

Держави-учасниці повинні включити до своїх Конституцій або національного законодавства положення, які дозволяють вживати тимчасових спеціальних заходів,⁴³ “зокрема, у сферах зайнятості, освіти та участі в політичному і громадському житті”.⁴⁴ Тимчасові спеціальні заходи – це тимчасові заходи, спрямовані на прискорення досягнення рівності між чоловіками та жінками на практиці (наприклад, квоти)⁴⁵, які повинні бути негайно скасовані, коли цілі рівності можливостей та ставлення будуть досягнуті. Держави повинні:

• Проаналізувати становище жінок у приватній та публічній сферах життя, а також у конкретній, цільовій сфері при застосуванні тимчасових спеціальних заходів; ⁴⁶
• Пояснити причини вибору одного типу заходів на відміну від інших;⁴⁷
• Надавати пояснення щодо неприйняття тимчасових спеціальних заходів.⁴⁸

Імплементуючи Конвенцію, держави повинні враховувати “додатковий захист жінок і дівчат, що випливає з інших галузей міжнародного права, таких як міжнародне гуманітарне та кримінальне право”, а також інших “міжнародно визнаних інструментів у сфері прав людини”.⁴⁹ Національне законодавство або міжнародні договори повинні мати переважну силу над Конвенцією, якщо вони більше сприяють досягненню рівності між жінками і чоловіками.⁵⁰

Резолюції Ради Безпеки. Різноманітні тематичні резолюції Ради Безпеки є важливими політичними рамками для просування адвокації щодо жінок, миру та безпеки.⁵¹ Держави повинні:

• Базувати свою імплементацію на моделі фактичної рівності;
• Виконувати порядок денний Ради Безпеки щодо жінок, миру та безпеки відповідно до Конвенції та Факультативного протоколу до неї;
• Виділяти достатні бюджетні кошти на реалізацію порядку денного Ради Безпеки щодо жінок, миру та безпеки.⁵²

На права жінок у процесі запобігання конфліктам, під час конфліктів і в постконфліктних процесах впливають різні суб’єкти, включаючи державу, де виникає конфлікт, сусідні держави, залучені до конфлікту, або держави, які беруть участь в односторонніх транскордонних військових маневрах, держави, які діють як члени міжнародних або міжурядових організацій (наприклад, беручи участь у міжнародних миротворчих силах або як донори, що підтримують мир), а також коаліції. У всіх таких випадках держави несуть відповідальність за всі свої дії, що впливають на права людини,⁵³ незалежно від того, чи перебувають постраждалі особи, які перебувають під їхнім контролем, на їхній території. Держави повинні:

• Застосовувати Конвенцію при здійсненні територіальної або екстериторіальної юрисдикції, незалежно від того, чи діють вони індивідуально, чи як члени міжнародних або міжурядових організацій або коаліцій;
• Поважати, захищати та виконувати Конвенцію в умовах іноземної окупації.⁵⁴

Децентралізація влади “шляхом передачі та делегування урядових повноважень” не скасовує і не зменшує пряму відповідальність національного або федерального уряду держави за виконання своїх зобов’язань перед усіма жінками, які перебувають під його юрисдикцією.⁵⁵

Оскільки держави несуть відповідальність за всі дії або бездіяльність усіх гілок влади, вони повинні нести таку відповідальність:⁵⁶

• У будь-якому процесі передачі повноважень надавати делегованим органам влади необхідні фінансові, людські та інші ресурси для ефективної та повної імплементації Конвенції;⁵⁷
• Створити механізми моніторингу та постійної “координації між федеральними органами влади та органами влади штатів” для забезпечення того, щоб Конвенція “дотримувалася та застосовувалася до всіх жінок, які перебувають під їхньою юрисдикцією”;
• Забезпечити, щоб децентралізація або передача повноважень не призводила до дискримінації жінок у різних регіонах.⁵⁸

Згідно зі статтею 2(e), держави повинні ліквідувати дискримінацію щодо жінок з боку будь-якого приватного суб’єкта, включаючи національні корпорації, що діють екстериторіально на територіях, уражених конфліктом, збройні групи, воєнізовані формування, приватні військові контракти, організовані злочинні угруповання та дружинники.⁵⁹

Міжнародна відповідальність держави може настати, якщо:

• Дії або бездіяльність приватних суб’єктів, уповноважених цією державою здійснювати державну владу, в тому числі приватних органів, що надають державні послуги, є діяннями, які можуть бути приписані самій державі;
• Дії або бездіяльність приватних суб’єктів вчинені за вказівкою, під керівництвом або контролем цієї держави; ⁶⁰
• Держава не вжила заходів для запобігання порушенням прав людини, вчиненим будь-якою особою, організацією чи підприємством. Зокрема, держави повинні здійснювати нагляд за корпораціями, що діють за кордоном, на які вони можуть впливати за допомогою регуляторних засобів або використання стимулів, у тому числі економічних. Невиконання цього обов’язку, коли державні органи влади знають або повинні знати про ризик таких порушень, є порушенням Конвенції.⁶¹

Держави можуть уникати своєї міжнародної відповідальності шляхом:

• Відмови від усіх форм відходу від захисту прав жінок задля заспокоєння недержавних суб’єктів, таких як терористи, приватні особи чи озброєні групи;
• Налагодження зв’язку з недержавними суб’єктами з метою запобігання порушенням прав людини на територіях, що постраждали від конфлікту;
• Надання допомоги національним корпораціям в оцінці та усуненні підвищених ризиків порушення прав жінок.⁶²

Визначення дискримінації, що міститься у статті 1, застосовується до всіх жінок і стосується всіх форм дискримінації.⁶³ Держави повинні приділяти особливу увагу жінкам, які стикаються з множинними, перехресними формами дискримінації: дискримінація жінок за ознакою статі та гендеру “нерозривно пов’язана з іншими факторами, які впливають на жінок, такими як раса, етнічне походження, релігійні та інші переконання, стан здоров’я, статус, вік, клас, каста, сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність”.⁶⁴

Сексуальне насильство може впливати на жінок, які належать до таких груп, в різній мірі або по-різному, ніж на чоловіків. Держави повинні:

• Законодавчо визнати та заборонити перехресні форми дискримінації та їхній комбінований негативний вплив на жінок;
• Прийняти та впроваджувати політику та програми, спрямовані на ліквідацію перехресної дискримінації, включаючи тимчасові спеціальні заходи.⁶⁵

Жінки та дівчата, які піддаються особливому ризику насильства, особливо сексуального, під час і після конфлікту, – це “лесбійки, бісексуальні, трансгендерні та інтерсексуальні жінки (ЛБТІ)”,⁶⁶ “внутрішньо переміщені жінки та жінки-біженки; правозахисниці; жінки з різноманітною кастовою, етнічною, національною чи релігійною ідентичністю або з інших меншин, на яких часто нападають як на символічних представниць своєї спільноти; вдови та жінки з інвалідністю”. Жінки-комбатантки та жінки-військовослужбовці також наражаються на ризик сексуального насильства та домагань з боку державних і недержавних збройних формувань та рухів опору.⁶⁷

Матері та діти, народжені в результаті згвалтування. Держави мають особливі зобов’язання щодо матерів (як жінок, так і дівчат) та дітей, народжених внаслідок згвалтування. Держави повинні запобігати порушенням прав людини (їх повторенню):

• При розподілі гуманітарної допомоги надавати пріоритет “вагітним жінкам, породіллям і матерям-годувальницям в умовах конфлікту”;
• Скасувати смертну кару для вагітних жінок або матерів, які мають на утриманні малолітніх чи неповнолітніх дітей;
• Інтегрувати системи захисту дітей у систему правосуддя для підтримки матерів шляхом надання їм субсидій на виховання дитини;
• Надавати безоплатну правову допомогу матерям і дітям, народженим в результаті згвалтування, які бажають отримати відшкодування через механізми правосуддя;
• Визнати дітей, народжених внаслідок згвалтування, “потерпілими від конфлікту” і ставитися до них “як до потерпілих від конфлікту”, а також враховувати їх “у всіх питаннях, що стосуються гуманітарної допомоги, ініціатив у сфері правосуддя та дипломатичних відносин”;
• Вести Реєстр дітей, народжених в результаті згвалтування, та забезпечити їхнє право на громадянство. Держави повинні забезпечити покинутим дітям доступ до послуг з догляду, свідоцтва про народження та право на набуття громадянства. Держави повинні впроваджувати програми ідентифікації у недовільний і недискримінаційний спосіб “у розумні строки”;
• Інформувати дітей, народжених в результаті згвалтувань, пов’язаних з конфліктом, та їхніх матерів і консультуватися з ними щодо будь-яких рішень, які впливають на них. Держави повинні залучати їх до процесів запобігання конфліктам, розбудови миру та постконфліктної відбудови;
• Забезпечити дітям, народженим внаслідок згвалтування, “рівний доступ до професійної підготовки, життєвих навичок та соціально-економічної підтримки, спорту та дозвілля, релігії та культурних заходів за допомогою індивідуального плану, адаптованого до потреб дитини”, а також “психосоціальної підтримки та консультування, в тому числі для сімей”;
• Розробити та впровадити стратегії “виявлення молодих жінок і дівчат, які використовуються або використовувалися як військовослужбовці, та їхніх дітей для надання їм ефективної допомоги в реінтеграції”. Держави повинні забезпечити, щоб ці стратегії не посилювали стигматизацію та ізоляцію, з якими стикаються колишні дівчата-солдатки;
• Боротися зі стигматизацією та соціальною ізоляцією дітей, народжених внаслідок згвалтування, шляхом проведення інформаційно-просвітницьких кампаній, спрямованих на державні установи, НУО, громади, традиційних та релігійних лідерів. Державам слід створити групи та платформи підтримки “рівних”, “щоб дати можливість жінкам і дітям ділитися своїм досвідом і навчити матерів батьківським навичкам”.⁶⁸

Примусово переміщені жінки. Примусове переміщення охоплює поводження як з внутрішньо переміщеними особами (тобто особами, які були змушені покинути свої домівки внаслідок збройного конфлікту),⁶⁹ так і з особами, які перетнули міжнародний кордон (шукачі притулку та біженці).⁷⁰ Примусово переміщені жінки часто зазнають грубих порушень прав людини (включаючи сексуальне насильство, торгівлю людьми та вербування дівчат до збройних сил і повстанських угруповань) під час втечі та переміщення на територіях, охоплених конфліктом, а також у таборах і за їх межами.⁷¹

Відповідно до статті 2, Держави повинні:

• Забезпечити захист від примусового переміщення та захист прав примусово переміщених жінок і дівчат, включаючи доступ до базових послуг, під час втечі, переміщення та в контексті довгострокових рішень;
• Надавати захист і допомогу внутрішньо переміщеним жінкам і дівчатам та жінкам-біженкам у всіх пунктах переміщення, незалежно від того, чи перебувають вони в таборах, поселеннях або за межами таборів;
• Забезпечити їм рівний доступ до послуг і охорони здоров’я та повноцінну участь у розподілі товарів, а також у розробці та реалізації програм допомоги, які враховують їхні особливі потреби;
• Забезпечити захист від примусового переміщення жінок з числа корінних народів, сільських жительок та меншин, які особливо залежать від землі;
• Забезпечити доступ до освіти, отримання доходів та професійної підготовки.⁷²

Жінки-біженки та шукачки притулку. Шукачі(-ки) притулку шукають міжнародного захисту, оскільки “вони мають обгрунтовані побоювання стати потерпілою від переслідувань або їм загрожує жорстоке поводження або заподіяння іншої серйозної шкоди” в країні походження.⁷³ Згідно зі статтею 1(а)(2) Конвенції про статус біженців 1951 року, переслідування має бути пов’язане з однією з п’яти перелічених у ній ознак: раса, релігія, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Хоча гендерно зумовлене насильство є одним з багатьох факторів, що визначають міграцію жінок,⁷⁴ воно не є прямою підставою, за якою переслідування може призвести до надання статусу біженця(-ки).

Оскільки Конвенція застосовується на кожному етапі переміщення в країнах походження, транзиту і призначення,⁷⁵ при наданні статусу біженця(-ки) державам слід враховувати гендерний фактор при визнанні статусу біженця(-ки):⁷⁶

• Використовувати гендер як фактор визнання приналежності до певної соціальної групи з метою надання статусу біженця(-ки) відповідно до Конвенції 1951 року;
• Ввести інші ознаки переслідування, а саме стать та/або гендер, у національне законодавство та політику щодо біженців та шукачів притулку;⁷⁷
• Поважати принцип недопущення примусового повернення. Держави не повинні видавати, депортувати, висилати або іншим чином видворяти особу зі своєї території, якщо є вагомі підстави вважати, що існує реальний ризик заподіяння їй непоправної шкоди в країні, до якої ця особа може бути згодом вислана. Гендерно зумовлене насильство становить непоправну шкоду, якщо воно є серйозним. Гендерно зумовлене насильство, як форма насильства, що може бути прирівняна до катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, часто є серйозним;⁷⁸
• У кожному конкретному випадку розгляньте можливість надання захисту родичу, який може супроводжувати дівчину чи жінку, що шукає притулку.⁷⁹

Жінки без громадянства. Стаття 9 стосується прав жінок на набуття, зміну або збереження громадянства. Хоча правами людини повинні користуватися всі, незалежно від статусу громадянства, “на практиці громадянство часто є необхідною умовою”. Не маючи громадянства, дівчата і жінки “піддаються подвійній дискримінації як жінки і як негромадянки або особи без громадянства”,⁸⁰ як у випадку законів, що вимагають від жінок змінювати громадянство після укладення або розірвання шлюбу, або ж позбавляють їх можливості передавати своє громадянство своїм дітям.

Під час конфлікту жінки та дівчата без громадянства стикаються з підвищеним ризиком насильства, оскільки вони не користуються захистом громадянства, а також тому, що багато з них не мають документів та/або належать до етнічних, релігійних чи мовних меншин. Безгромадянство призводить до “відмови в основних правах і свободах людини в постконфліктні періоди”. Наприклад, жінкам може бути відмовлено в доступі до охорони здоров’я, працевлаштуванні та інших соціально-економічних і культурних правах, оскільки держави обмежують надання послуг лише своїм громадянам.⁸¹

Держави повинні:

• Вживати заходів для запобігання безгромадянству жінок і дівчат та працювати з групами, які особливо вразливі до втрати громадянства внаслідок конфлікту, такими як внутрішньо переміщені особи, біженці(-ки), шукачі(-ки) притулку та жінки, які стали потерпілими від торгівлі людьми;
• Вживати заходів для захисту жінок і дівчат без громадянства до, під час і після конфлікту;
• Забезпечити постраждалих від конфлікту жінок і дівчат документами, що посвідчують особу, виданими на їхнє власне ім’я.⁸²

Жінки похилого віку. Конвенція застосовується на всіх етапах життя жінки. Держави повинні забезпечувати всебічний розвиток і просування жінок⁸³ “протягом усього їхнього життєвого циклу як у мирний, так і в конфліктний час”.⁸⁴ Вони повинні:

• Забезпечити, щоб усі правові положення, політика та заходи, спрямовані на всебічний розвиток і поліпшення становища жінок, не були дискримінаційними щодо жінок похилого віку;⁸⁵
• Приділяти особливу увагу насильству, якого зазнають літні жінки під час збройних конфліктів, впливу збройних конфліктів на їхнє життя, а також внеску, який літні жінки можуть зробити для мирного врегулювання конфліктів та процесів відбудови.⁸⁶

Жінки з віддалених районів. Систематична дискримінація, бідність та ізоляція підвищують ризик сексуального насильства для жінок з сільських місцевостей.⁸⁷ Конфлікт спричиняє руйнування і без того мізерних послуг, що призводить до подальшої “відсутності продовольчої безпеки, неналежного житла, позбавлення власності та відсутності доступу до води”. У таких ситуаціях держави повинні координувати всі заходи із зацікавленими сторонами з гуманітарних організацій та організацій, що займаються питаннями розвитку, щоб забезпечити комплексний підхід, який “охоплює вразливі верстви населення, в тому числі у віддалених і сільських районах”.⁸⁸

Жінки корінних народів. Жінки та дівчата з числа корінних народів піддаються непропорційно високому ризику гендерно зумовленого насильства. Дії держави щодо запобігання та подолання дискримінації щодо жінок та дівчат з числа корінних народів повинні включати “гендерну, міжсекторальну, міжкультурну та міждисциплінарну перспективу впродовж усього їхнього життя”. Це означає:

• Гендерна перспектива враховує дискримінаційні норми, шкідливі соціальні практики, стереотипи та гірше ставлення, які впливали на жінок та дівчат з числа корінних народів в минулому та продовжують впливати на них у теперішньому часі;
• Міжсекторальний підхід вимагає від держави враховувати безліч факторів, які в сукупності збільшують вразливість жінок та дівчат з числа корінних народів до нерівного та свавільного поводження та посилюють його наслідки для них;
• Погляд з точки зору жінок та дівчат з числа корінних народів передбачає розуміння різного досвіду та потреб жінок та чоловіків з числа корінних народів, пов’язаних із захистом прав людини. Вона також передбачає розгляд статусу дівчат з числа корінних народів “як жінок, які розвиваються, що вимагає втручань, які відповідають їхньому віку, розвитку та стану”;
• Міжкультурна перспектива враховує культурне розмаїття корінних народів;
• Міждисциплінарний підхід передбачає надання цінності багатогранній ідентичності жінок і дівчат з числа корінних народів, а також тому, як різні дисципліни, “пов’язані з правом, охороною здоров’я, освітою, культурою, духовністю, антропологією, економікою, наукою та працею”, сприяють дискримінації щодо жінок і дівчат з числа корінних народів.⁸⁹

Жінки-ув’язнені. Жінки непропорційно часто піддаються кримінальному переслідуванню через своє становище або статус, “наприклад, через те, що вони залучені в проституцію, є мігрантками, були звинувачені в подружній зраді, є лесбійками, бісексуальними, трансгендерними жінками або інтерсексуалками, перенесли аборт або належать до інших груп, які стикаються з дискримінацією”,⁹⁰ і в результаті часто затримуються.

Держави повинні приділяти особливу увагу становищу жінок, які перебувають у місцях позбавлення волі:

• Здійснювати моніторинг місць позбавлення волі;
• Застосовувати міжнародні стандарти поводження з жінками в місцях позбавлення волі, такі як Правила Організації Об’єднаних Націй, що стосуються поводження з жінками-ув’язненими та заходів покарання для жінок-правопорушниць, не пов’язаних з позбавленням волі (Бангкокські правила), а також Керівні принципи, що стосуються правосуддя в питаннях, пов’язаних з участю дітей-потерпілих і свідків злочинів;⁹¹
• Надавати жінкам окремі приміщення (за винятком сімейних камер) та матеріали для задоволення їхніх особливих гігієнічних потреб;
• Сприяти роботі жінок-охоронниць та наглядачок. Весь персонал, призначений для роботи з ув’язненими жінками, повинен пройти навчання щодо потреб та прав жінок;
• Забезпечити шанобливе ставлення до затриманих жінок-шукачок притулку; ⁹²
• Утримуватися від затримання вагітних жінок і матерів-годувальниць, які мають особливі потреби;
• Надавати шукачкам притулку альтернативи затриманню;⁹³
• Використовувати превентивне затримання як крайній захід і на якомога коротший термін, а також уникати превентивного або післясудового ув’язнення за дрібні правопорушення і за неможливість сплатити заставу в таких випадках.⁹⁴

Вразливість жінок до гендерно зумовленого насильства не покращиться доти, доки не будуть ефективно усунуті основні причини дискримінації жінок та гендерної нерівності. Держави повинні вжити заходів для трансформації можливостей, інституцій та систем, “щоб вони більше не ґрунтувалися на історично зумовлених чоловічих парадигмах влади”.⁹⁵ За активної участі всіх зацікавлених сторін, включаючи жіночі організації та маргіналізованих жінок і дівчат⁹⁶, держави повинні вжити заходів для усунення упереджень і звичаїв, “які ґрунтуються на ідеї неповноцінності або переваги однієї зі статей або на стереотипних ролях чоловіків і жінок”.⁹⁷ Вони повинні кинути виклик і змінити “патріархальні ідеології, які обмежують дівчат і жінок у вільному і повному”⁹⁸ користуванні своїми правами.⁹⁹

Відповідні заходи включають:

• Впровадження питань гендерної рівності в навчальні програми на всіх рівнях освіти, як державної, так і приватної, із застосуванням підходу, що ґрунтується на правах людини. Зміст має бути спрямований на подолання стереотипних гендерних ролей і просування цінностей гендерної рівності та недискримінації, включаючи ненасильницьку маскулінність, а також забезпечувати точну всебічну сексуальну освіту для всіх;
• Інформаційно-просвітницькі програми, які:
  • Сприяють розумінню гендерно зумовленого насильства щодо жінок як неприйнятного та шкідливого;
  • Надають інформацію про наявні правові засоби захисту від гендерно зумовленого насильства та “заохочують повідомляти про таке насильство та втручання сторонніх осіб”;
  • Подолання стигми, якої зазнають потерпілі/постраждалі від такого насильства;
  • Розвінчують поширені переконання, згідно з якими жінки несуть відповідальність за власну безпеку “і за насильство, від якого вони страждають”, звинувачуючи потерпілу;
  • Орієнтуються на жінок і чоловіків на всіх рівнях суспільства”, щоб запобігти повторним правопорушенням.¹⁰⁰

Навчання. Держави повинні “забезпечити обов’язкове, періодичне та ефективне нарощування потенціалу, освіту та навчання” для належного запобігання та протидії гендерно зумовленому насильству щодо жінок:¹⁰¹

• Представників судової влади, адвокатів та правоохоронців, включаючи судово-медичний персонал, осіб, залучених до альтернативних способів вирішення спорів та традиційних систем правосуддя, всіх посадових осіб у сільській місцевості та законодавців;
• Працівників охорони здоров’я, в тому числі у сфері сексуального та репродуктивного здоров’я;
• Усіх працівників сфери освіти, соціального забезпечення та соціального захисту, у тому числі тих, хто працює з жінками в установах;
• Працівників правоохоронних органів та військових,¹⁰² в тому числі миротворців. Держави повинні прийняти кодекси поведінки та протоколи, які “прямо забороняють згвалтування та всі форми сексуального насильства, а також гарантують, що повідомлення про ймовірні порушення призведуть до надійного розслідування, справедливого судового розгляду та відповідних санкцій”.¹⁰³

Освіта та навчання повинні сприяти розумінню такого:

• Як гендерні стереотипи та упередження призводять до гендерно зумовленого насильства щодо жінок та неадекватного реагування на нього;
• “Травма та її наслідки”, динаміка, що характеризує насильство з боку сексуального партнера, різні ситуації жінок, які зазнають перехресних форм дискримінації, та усунення факторів, що призводять до їх повторної віктимізації;
• Національні правові акти та національні інституції щодо гендерно зумовленого насильства над жінками, юридичні права постраждалих/потерпілих та міжнародні стандарти;
• Важливість особистого життя жінок і права на конфіденційність, а також вільної та інформованої згоди постраждалих/потерпілих.¹⁰⁴

Поширення. Держави повинні перекласти Конвенцію, Протокол до неї та Загальні рекомендації Комітету державними та регіональними мовами, в тому числі мовами корінних народів і меншин, і широко розповсюдити їх серед усіх елементів влади та громадянського суспільства.¹⁰⁵ Інформація також має бути доступною для жінок і дівчат з інвалідністю у таких форматах, як шрифт Брайля, жестова мова та інші.¹⁰⁶

Засоби масової інформації. Держави повинні ухвалити та впровадити ефективні заходи для заохочення засобів масової інформації до усунення дискримінації щодо жінок (у тому числі шкідливого та стереотипного зображення жінок або окремих груп жінок, таких як жінки-правозахисниці) з їхньої діяльності, “у тому числі в рекламі, в Інтернеті та в інших цифрових середовищах”. Відповідні заходи включають:

• Заходи, спрямовані на заохочення створення або зміцнення механізмів саморегулювання медіа-організацій, включно з онлайн-організаціями та організаціями соціальних мереж, для боротьби з гендерно зумовленим насильством щодо жінок, “яке має місце через їхні послуги та платформи”;
• Керівні принципи щодо належного висвітлення у ЗМІ випадків гендерно зумовленого насильства щодо жінок;
• Заходи щодо створення або посилення спроможності національних правозахисних інституцій здійснювати моніторинг або розглядати скарги щодо будь-яких засобів масової інформації, які відображають гендерно-дискримінаційний контент;¹⁰⁷
• Заборона продажу відеоігор або мультфільмів, що містять сексуальне насильство над жінками, які нормалізують та пропагують сексуальне насильство над жінками та дівчатами. За необхідності, держави повинні забезпечити, щоб вони підпадали під юридичне визначення дитячої порнографії.¹⁰⁸

В умовах конфлікту учні, які відвідують заняття у школах, що перебувають під окупацією державних та недержавних озброєних груп, “можуть зазнавати фізичного або сексуального насильства, причому дівчата піддаються більшому ризику, ніж хлопці”.¹⁰⁹

Держави повинні:

• Прийняти законодавство, переглянути військову практику і політику та запровадити навчання, щоб заборонити національним збройним силам і озброєним групам використовувати або займати школи чи інші навчальні заклади у спосіб, що порушує МГП та/або право на освіту;
• Беручи до уваги резолюції Ради Безпеки щодо жінок, миру та безпеки, вжити заходів для захисту учениць та вчительок від фізичного та сексуального насильства з боку державних та недержавних суб’єктів, які займають навчальні заклади;¹¹⁰
• Забезпечити вагітним дівчатам, дівчатам з малолітніми дітьми та дітям, народженим внаслідок згвалтування, доступ до безкоштовної та якісної шкільної освіти;¹¹¹
• Розробити програми для постраждалих від конфлікту дівчат, які зарано покидають школу, з метою їх якнайшвидшої реінтеграції до шкіл або університетів;
• Оперативно відремонтувати та відновити шкільну інфраструктуру;¹¹²
• Оцінити та усунути вплив збройного конфлікту на доступ дівчат і жінок до освіти.¹¹³

Під час та після конфлікту жінки часто змушені шукати альтернативні джерела доходу, оскільки від них залежить виживання їхніх сімей. Однак повсюдна відсутність безпечної зайнятості наражає їх на небезпеку сексуальної експлуатації. У постконфліктних ситуаціях ініціативи зі створення робочих місць в офіційному секторі, як правило, ігнорують жінок, оскільки вони зосереджені на економічних можливостях для демобілізованих чоловіків.

Відповідно до статті 11, держави повинні вживати всіх заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у сфері зайнятості шляхом підвищення їхнього економічного потенціалу та забезпечення їхнього права на охорону здоров’я і безпеку в умовах праці.¹¹⁴ В умовах конфлікту Держави повинні:

• Забезпечити стратегії економічного відновлення в умовах сприяння гендерній рівності як необхідній передумові “стійкої постконфліктної економіки”;¹¹⁵
• Використовувати можливості для розширення економічних прав і можливостей жінок, зокрема, жінок у сільській місцевості та інших вразливих груп жінок;
• Залучати жінок до розробки цих стратегій і програм, а також до їх моніторингу;
• Ефективно усувати всі бар’єри, що перешкоджають рівноправній участі жінок у цих програмах.¹¹⁶

Торгівля людьми, як форма сексуального насильства, є порушенням прав людини і може становити загрозу міжнародному миру та безпеці. Конфліктні та постконфліктні ситуації можуть створювати попит на експлуатацію жінок. Регіони, що постраждали від конфлікту, часто є зонами походження, транзиту та призначення. Треті країни сприяють торгівлі людьми, коли обмежують приплив мігрантів з територій, що постраждали від конфлікту. Обмежувальна, дискримінаційна за статевою ознакою або дискримінаційна міграційна політика, яка обмежує можливості жінок і дівчат, що тікають із зон конфлікту, підвищує їхню вразливість до експлуатації та торгівлі людьми.¹¹⁷

Відповідно до статті 6, держави повинні вживати всіх необхідних заходів для боротьби з усіма формами торгівлі жінками та експлуатації жінок в проституції.¹¹⁸ Вони повинні:

• Сприяти розширенню доступу жінок до шляхів безпечної та легальної міграції в країнах походження та призначення;¹¹⁹
• Прийняти та впровадити “комплексне, орієнтоване на потерпілих, чутливе до потреб дітей та гендерно чутливе законодавство щодо боротьби з торгівлею людьми”, яке криміналізує торгівлю людьми на всіх рівнях правосуддя;¹²⁰
• Запобігати торгівлі людьми та пов’язаним з нею порушенням прав людини, які відбуваються під їхньою юрисдикцією, “незалежно від того, чи вчиняються вони державними органами або приватними суб’єктами”, та вживати конкретних заходів захисту для жінок і дівчат, у тому числі внутрішньо переміщених осіб або біженців;
• Здійснювати нагляд за кадровими агентствами та навчальними центрами з огляду на їхню роль у сприянні міграції. Держави повинні здійснювати моніторинг порушень прав людини, таких як “незаконні процеси найму, включаючи торгівлю жінками-мігрантками для примусової праці та сексуальної експлуатації”, і накладати значні штрафи на компанії, “які не дотримуються прав працівників, яких вони наймають”;¹²¹
• Забезпечити, щоб національна правова та політична база не впливала негативно на ідентифікацію, допомогу, захист, соціальну інтеграцію та реінтеграцію потерпілих.¹²² Зусилля з протидії торгівлі людьми не повинні призводити до того, щоб невинні жінки та дівчата ставали потерпілими від:
  • Свавільного арешту, жорстокого поводження або неправдивих звинувачень, зокрема щодо жінок, які належать до маргіналізованих груп, та жінок в проституції;¹²³
  • Покарання за нелегальний в’їзд або перебування в країнах транзиту та призначення через відсутність документів або за участь у незаконній діяльності, що є прямим наслідком їхнього статусу потерпілих від торгівлі людьми;¹²⁴
• Протидіяти попиту, який сприяє всім формам експлуатації людей, особливо жінок і дітей, “що призводить до торгівлі людьми”;¹²⁵
• Забезпечити, щоб візові схеми не були дискримінаційними по відношенню до жінок, не сприяли і не призводили до торгівлі ними;
• Прийняти двосторонні або регіональні угоди та інші форми співпраці для захисту прав жінок і дівчат, які постраждали від торгівлі людьми;
• Прийняти комплексну, гендерно-чутливу та засновану на правах людини міграційну політику для захисту жінок та дівчат, які прибувають з територій, що постраждали від конфлікту, від торгівлі людьми.¹²⁶ Торгівля жінками та дівчатами порушує Конвенцію про статус біженців 1951 року і має бути визнана законною підставою для міжнародного захисту;¹²⁷
• Надавати жінкам, які шукають притулку, та жінкам-біженкам освіту, медичну допомогу, належне житло, професійну підготовку та/або можливості працевлаштування, щоб сприяти їхній інтеграції.¹²⁸ Держави повинні надавати жінкам, чиї заяви про надання притулку були відхилені, “гідні та недискримінаційні процеси повернення”.¹²⁹

Використання цифрових технологій у торгівлі людьми. Цифрові технології “наражають на підвищений ризик стати потерпілими від торгівлі людьми”.¹³⁰ Держави повинні:

• Закликати компанії, що надають послуги у сфері соціальних мереж та обміну повідомленнями, взяти на себе відповідальність “за вразливість жінок та дівчат до торгівлі людьми та сексуальної експлуатації через використання їхніх послуг”;
• Вимагають від компаній запровадити процедури для боротьби з торгівлею людьми “та надавати необхідний рівень інформації відповідним органам влади”;
• Вимагати від компаній також використовувати свої можливості для виявлення будь-яких схем, які можуть призвести до торгівлі людьми, та причетних до неї сторін, у тому числі крізь призму попиту;
• Закликати компанії, що працюють у сфері цифрових технологій, підвищити прозорість;
• Відмовитися від використання електронних валют на основі анонімності користувачів;
• Закликати до обміну інформацією між цифровими платформами для сприяння міжнародному співробітництву в боротьбі з торгівлею людьми та сексуальною експлуатацією та надання допомоги правоохоронним органам;
• Покращити збір даних, забезпечити їхню актуальність та забезпечити надійний обмін інформацією;¹³¹
• Застосовувати фінансові санкції до провайдерів онлайн-платформ та онлайн-дистриб’юторів, “які не видаляють або не блокують злочинний контент зі своїх платформ”.¹³²

Ефективне запобігання конфліктам включає в себе надійне та ефективне регулювання торгівлі зброєю, “на додаток до належного контролю за обігом існуючих і часто незаконних звичайних озброєнь, у тому числі стрілецької зброї”. Держави повинні перешкоджати використанню зброї для вчинення або сприяння вчиненню серйозних випадків гендерно зумовленого насильства,¹³³ а також протидіяти гендерному впливу міжнародних поставок зброї, особливо стрілецької та незаконної, шляхом ратифікації та імплементації Договору про торгівлю озброєннями.¹³⁴

• Збирати дані про випадки та поширеність гендерно зумовленого насильства, включаючи сексуальне насильство, “в різних умовах та щодо різних категорій жінок”;¹³⁵
• Збирати, аналізувати та публікувати статистичні дані про кількість скарг на всі форми гендерно зумовленого насильства щодо жінок. Дані “повинні бути розбиті за видами насильства, відносинами між постраждалою/потерпілою особою та кривдником, а також за перехресними формами дискримінації щодо жінок та іншими відповідними соціально-демографічними характеристиками, включаючи вік постраждалої/потерпілої особи”;
• Створити механізм або орган для координації, моніторингу та оцінки національних, регіональних та місцевих заходів, вжитих з метою імплементації Конвенції;¹³⁶
• Проводити або підтримувати опитування, дослідницькі програми та дослідження з питань гендерно зумовленого насильства щодо жінок з метою оцінки його поширеності та соціальних або культурних переконань, що посилюють таке насильство. Дослідження та опитування повинні враховувати перехресні форми дискримінації;
• Забезпечити, щоб збір та використання даних і статистики відповідали “міжнародно визнаним нормам захисту прав людини і основоположних свобод та етичним принципам”.¹³⁷

Держави повинні збирати, аналізувати та використовувати кількісні та якісні дані для розробки та моніторингу політики, спрямованої на викорінення гендерно зумовленого насильства.¹³⁸ Зокрема, Держави повинні:

Відповідно до статей 7, 8 та 14, держави повинні надавати всім жінкам реальні можливості брати участь у прийнятті політичних рішень та плануванні розвитку на всіх рівнях і в усіх секторах.

Участь у процесах запобігання конфліктам. “Гендерно нечутливі заходи із запобігання конфлікту не можуть адекватно передбачити та запобігти конфлікту”. Лише залучаючи жінок та використовуючи гендерний аналіз конфлікту, держави-учасниці можуть розробити відповідні заходи реагування.¹³⁹ Держави повинні:

• Посилювати та підтримувати офіційні та неофіційні дії жінок у запобіганні конфліктам;
• Рівноправно залучати жінок до національних, регіональних та міжнародних організацій, а також до неофіційних, місцевих та громадських процесів, що займаються превентивною дипломатією;¹⁴⁰
• Розробляти та оцінювати все законодавство, політику та програми у консультаціях з організаціями громадянського суспільства, зокрема з жіночими організаціями, “в тому числі з тими, які представляють жінок, що постраждали від перехресних форм дискримінації”. Держави-учасниці повинні заохочувати співпрацю між усіма рівнями та гілками системи правосуддя та організаціями, які працюють над захистом і підтримкою постраждалих/потерпілих від гендерно зумовленого насильства щодо жінок;¹⁴¹
• Конструктивно залучати жінок, у тому числі маргіналізованих, “до моніторингу нападів та розробки превентивних, захисних і миротворчих заходів”.¹⁴²

Участь у миротворчих та постконфліктних процесах. Рівноправна, змістовна та ефективна участь жінок в управлінні державою, їхнє призначення на керівні посади в державних секторах та їхня участь як активних членкинь громадянського суспільства “є необхідною умовою для створення суспільства з тривалою демократією, миром та гендерною рівністю”.¹⁴³ Держави повинні:

• Вжити законодавчих та політичних заходів для ліквідації дискримінації жінок у політичному та суспільному житті. Держави повинні забезпечити участь жінок, організацій громадянського суспільства, що займаються питаннями жінок, та представників громадянського суспільства з усіх верств населення у новостворених, постконфліктних структурах управління. Держави повинні забезпечити жінкам підготовку з питань лідерства для забезпечення їхньої ефективної участі;¹⁴⁴
• Вжити заходів, включаючи тимчасові спеціальні заходи, для вирішення “більш широкого контексту гендерної дискримінації та нерівності в районах, що постраждали від конфлікту”, включаючи пов’язані з конфліктом бар’єри, пов’язані з обмеженнями мобільності, безпеки, збору коштів, проведення кампаній та технічних навичок;¹⁴⁵
• Закласти підвалини гендерної рівності у перехідний період та після нього через постконфліктну виборчу реформу та процеси конституційного будівництва;¹⁴⁶
• Забезпечити, щоб виборча реформа та процеси розробки Конституції включали вимоги щодо:
• Рівноправного залучення жінок;
• Включення прав жінок відповідно до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;
• Прийняття виборчої системи на основі пропорційного представництва;
• Регулювання діяльності політичних партій;
• Зобов’язання виборчих органів забезпечувати дотримання законодавства за допомогою санкцій;
• Забезпечення реєстрації та голосування жінок-виборчинь;
• Прийняття політику нульової толерантності до всіх форм насильства, які підривають участь жінок, включаючи цілеспрямоване насильство з боку державних і недержавних груп проти жінок, які балотуються на державні посади, або жінок, які реалізують своє право голосу.¹⁴⁷

Участь у реформуванні сектору безпеки та роззброєнні, демобілізації та реінтеграції. У постконфліктний період жінки, особливо колишні комбатантки, а також жінки та дівчата, пов’язані з озброєними групами, стикаються з особливими проблемами. Програми роззброєння, демобілізації та реінтеграції часто не відповідають їхнім особливим потребам. Багато колишніх комбатанток-жінок зазнали гендерно зумовленого насильства, зокрема сексуального, “внаслідок чого діти, народжені від згвалтувань, мають високий рівень захворювань, що передаються статевим шляхом, відторгнення” або стигматизації сім’ями та інших травм. Соціальна стигматизація, ізоляція та економічна безправність жінок можуть змусити деяких з них залишатися в ситуації експлуатації, наприклад, з викрадачами, або вдаватися до незаконної діяльності, щоб вижити.¹⁴⁸

Держави повинні:

• Реформувати сектор безпеки з урахуванням гендерних аспектів та гендерної чутливості, “що призведе до створення репрезентативних інституцій сектору безпеки, які враховуватимуть різний досвід та пріоритети жінок у сфері безпеки”;
• Посилити гендерну експертизу та роль жінок у нагляді за сектором безпеки;
• Рівноправно залучати жінок до всіх етапів роззброєння, демобілізації та реінтеграції, “від переговорів щодо мирних угод і створення національних інституцій до розробки та реалізації програм”;
• Забезпечити, щоб програми роззброєння, демобілізації та реінтеграції “були спеціально орієнтовані на жінок-комбатанток та жінок і дівчат, пов’язаних з озброєними групами, як бенефіціарок”, та усунути бар’єри, що перешкоджають їхній рівноправній участі;
• Надавати підтримку з роззброєння, демобілізації та реінтеграції з урахуванням вікових та гендерних особливостей;¹⁴⁹
• Забезпечити, щоб жодна особа, яка вчинила гендерно зумовлене насильство, “не залишалася на службі в армії та поліції або не була інтегрована в армію”.¹⁵⁰

Участь у міграційній політиці. Для розробки ефективної, гендерно-чутливої міграційної політики держави повинні

• Сприяти конструктивному залученню та участі внутрішньо переміщених жінок і жінок-біженок у всіх процесах прийняття рішень на всіх етапах міграції, в тому числі в плануванні та реалізації програм допомоги, управлінні таборами та прийнятті довгострокових рішень;¹⁵¹
• Залучати жінок-мігранток до розробки відповідних послуг, включаючи психічне здоров’я та психосоціальну підтримку, сексуальне та репродуктивне здоров’я, освіту та професійну підготовку, працевлаштування, житло та доступ до правосуддя;¹⁵²
• Розробляти законодавство, політику та програми з протидії торгівлі людьми, що ґрунтуються на правах людини та враховують гендерні аспекти;
• Постійно впроваджувати Конвенцію та Протокол про торгівлю людьми в процеси миротворчості, стабілізації та реконструкції відповідно до резолюцій РБ ООН.¹⁵³

Участь у правоохоронних механізмах. Держави повинні забезпечити рівне представництво жінок різного походження на всіх рівнях прийняття рішень у збройних силах, поліції, органах правосуддя та механізмах правосуддя перехідного періоду (судових і несудових), які “займаються злочинами, вчиненими під час конфлікту”.¹⁵⁴

Держави повинні забезпечити рівне представництво жінок у судовій системі та інших механізмах правозастосування “на посадах магістратів, суддів, прокуророк, державних захисниць, адвокаток, адміністраторок, медіаторок, працівниць правоохоронних органів, посадових осіб судових органів та установ виконання покарань, експерток-практиків, а також в інших професійних якостях”.¹⁵⁵

Що стосується механізмів правосуддя перехідного періоду, то держави повинні:

• Залучати жінок до розробки, функціонування та моніторингу механізмів правосуддя перехідного періоду та всіх програм відшкодування збитків;
• Сприяти та заохочувати повноцінну співпрацю та участь жінок у механізмах правосуддя перехідного періоду, в тому числі шляхом забезпечення захисту їхньої ідентичності під час публічних слухань та отримання їхніх свідчень жінками-експертками.¹⁵⁶

Участь у плюралістичних системах правосуддя. Жінки та дівчата з числа корінних народів, як правило, виключені з процесу прийняття рішень на місцевому, національному та міжнародному рівнях, а також у власних громадах та системах корінних народів.¹⁵⁷ Держави повинні:¹⁵⁸

• Сприяти участі жінок та дівчат з числа корінних народів за допомогою заходів, у тому числі тимчасових спеціальних заходів,¹⁵⁹ у:
• Процесах прийняття рішень у їхніх громадах, місцевих та інших органах влади;
• Процесах консультацій щодо економічної діяльності державних та приватних суб’єктів на територіях корінних народів;
• Державній службі та посадах, пов’язані з прийняттям рішень на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях;
• їхній роботі як правозахисниць;¹⁶⁰
• Відповідно до резолюцій Ради Безпеки, забезпечити та створити умови для участі жінок та дівчат з числа корінних народів у процесах розбудови миру та правосуддя перехідного періоду в якості осіб, які приймають рішення, та суб’єктів цих процесів;¹⁶¹
• Забезпечити рівну участь жінок та дівчат з числа корінних народів на всіх рівнях “в органах, створених для моніторингу, оцінки та звітування про функціонування плюралістичних систем правосуддя”.¹⁶²

Відповідно до статті 18, держави повинні звітувати про правову базу, політику та програми, які вони впровадили для забезпечення прав жінок у запобіганні конфліктам, під час конфліктів та у постконфліктних ситуаціях. Звіти повинні:

• Надавати “статистичні дані з розбивкою за статтю, на додаток до тенденцій у часі, що стосуються жінок, миру та безпеки”;
• Висвітлювати дії на територіях, що перебувають під юрисдикцією держав, на додаток до їхніх дій, “вжитих індивідуально і як членів міжнародних або міжурядових” організацій і коаліцій, які стосуються жінок;¹⁶³
• Обґрунтувати доцільність обраних засобів та продемонструвати, “чи досягнуть вони запланованого ефекту та результату”;¹⁶⁴
• Надавати інформацію про виконання порядку денного Ради Безпеки щодо жінок, миру та безпеки.¹⁶⁵

Державам-учасницям рекомендується ратифікувати всі міжнародні документи, “що мають відношення до захисту прав жінок у запобіганні конфліктам, під час конфліктів і в постконфліктний період”, зокрема:

• Факультативний протокол до Конвенції (1999);
• Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах (2000);
• Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року;
• Конвенція про статус біженців (1951) та Протокол до неї (1967);
• Конвенція про статус апатридів (1954) та Конвенція про скорочення безгромадянства (1961);
• Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності (2000);
• Міжнародна конвенція для захисту усіх осіб від насильницьких зникнень;¹⁶⁶
• Римський статут Міжнародного кримінального суду (1998);¹⁶⁷
• Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами.¹⁶⁸

Торгівля людьми. Інші документи, які мають відношення до торгівлі людьми, включають:

• Міжнародна конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей;
• Конвенція про гідну працю домашніх працівників 2011 року (№ 189) та Рекомендація про домашніх працівників 2011 року (№ 201);
• Конвенція про запобігання насильству та домаганням 2019 року (№ 190);
• Конвенція про примусову працю 1930 року (№ 29) та Протокол до неї, Конвенція про скасування примусової праці 1957 року (№ 105) та Рекомендація про примусову працю (додаткові заходи) 2014 року (№ 203);
• Конвенція про рабство та Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства;
• Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами;
• Нью-Йоркська декларація про біженців та мігрантів, Глобальний договір про безпечну, впорядковану та врегульовану міграцію та Глобальний договір про біженців.¹⁶⁹

Самотужки держави не можуть виконати всі зобов’язання у сфері прав людини, передбачені Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Вони повинні “звертатися за підтримкою, де це необхідно, до зовнішніх джерел”, таких як спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй та міжнародне співтовариство. Вони повинні враховувати, зокрема, “мінливий глобальний контекст і все більш транснаціональний характер гендерно зумовленого насильства”, в тому числі в умовах, опосередкованих технологіями та іншими екстериторіальними операціями національних недержавних суб’єктів.¹⁷⁰

Відповідні спеціалізовані установи та програми ООН включають:

• Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок;
• Програма розвитку ООН;
• Дитячий фонд ООН;
• Фонд ООН у галузі народонаселення;
• Всесвітня організація охорони здоров’я;
• Управління Верховного комісара ООН з прав людини;
• Статистичний відділ.¹⁷¹

За необхідності, держави повинні надавати ООН та іншим гуманітарним організаціям негайний і необмежений доступ до регіонів, що постраждали від конфлікту для:

• Проведення оцінки потреб;
• Надання гуманітарної допомоги та захисту постраждалому населенню;
• Надання життєво важливих послуг жінкам і дівчатам, які постраждали від конфлікту.¹⁷²

Відповідно до статті 2, держави повинні розслідувати всі випадки дискримінації за ознакою статі. Для того, щоб робити це ефективно, вони повинні:

• Забезпечити, щоб розслідування проводилося без затримок та за участі постраждалої/потерпілої особи. Органи влади повинні надавати постраждалій/потерпілій інформацію про хід розслідування, ймовірність судового розгляду та його очікувані терміни;¹⁷³
• Використовувати культурно та гендерно чутливі процедури та практики, включаючи залучення жінок-поліцейських, у розслідуванні порушень під час та після конфлікту для виявлення та усунення порушень з боку державних та недержавних суб’єктів; ¹⁷⁴
• Уникати повторної віктимізації та стигматизації постраждалих/потерпілих шляхом:
  • Створення спеціальних підрозділів захисту та гендерних відділів у відділках поліції “для створення сприятливого середовища, яке заохочує жінок відстоювати свої права” та повідомляти про злочини, скоєні проти них;¹⁷⁵
  • Забезпечення того, щоб співробітники поліції серйозно ставилися до всіх повідомлень і поводилися з постраждалими/потерпілими з повагою та гідністю;¹⁷⁶
  • Проведення розслідувань конфіденційно та делікатно; та
  • Надання однакової значущості свідченням жінок і дівчат, як і свідченням чоловіків, під час розслідувань і судових процесів; ¹⁷⁷
• Впроваджувати політику нульової толерантності,¹⁷⁸ незалежно від того, хто скоїв злочин. У випадках, пов’язаних з миротворцями ООН, держави повинні закликати ООН повертати миротворців, підозрюваних у скоєнні сексуального насильства, до держави (держав), що їх відрядила, з проханням розпочати внутрішні розслідування та судове переслідування;¹⁷⁹
• Посилити кримінальну відповідальність, у тому числі шляхом:
  • Забезпечення незалежності, неупередженості та доброчесності судової системи;
  • Посилення спроможності працівників служб безпеки, медичних та судових органів збирати та зберігати судово-медичні докази, що стосуються сексуального насильства в конфліктних та постконфліктних ситуаціях. Докази повинні збиратися у співпраці з організаціями громадянського суспільства та міжнародними слідчими органами, “в тому числі для судового переслідування в міжнародних судах, а також відповідно до Міжнародного протоколу з документування та розслідування сексуального насильства в умовах конфлікту“;¹⁸⁰
  • Співпраця з іншими системами правосуддя, зокрема з Міжнародним кримінальним судом та міжнародними слідчими органами.¹⁸¹

В умовах конфлікту існуючі системи правосуддя можуть бути більш схильні до порушення прав жінок, ніж до їхнього захисту, що може утримувати потерпілих осіб від звернення до правосуддя. Після завершення конфлікту механізми правосуддя перехідного періоду часто не в змозі повною мірою врахувати “гендерний вимір конфлікту”: найбільш кричущі та поширені порушення, пов’язані з конфліктом, часто залишаються безкарними.¹⁸²

Згідно зі статтею 5(а), держави повинні виявляти та усувати бар’єри, які заважають жінкам здійснювати та відстоювати свої права і перешкоджають їхньому доступу до ефективних засобів правового захисту. Вони повинні:

• Мінімізувати пов’язані з конфліктом порушення функціонування правової системи та системи правосуддя шляхом розробки планів реагування для розгортання мобільних або спеціалізованих механізмів звітності, слідчих груп і (спеціалізованих) судів, у тому числі в таборах і поселеннях, а також у віддалених районах; ¹⁸³
• Включити як судові, так і позасудові механізми в перехідні системи правосуддя, в тому числі комісії з встановлення істини та відшкодування збитків, “які враховують гендерні аспекти та сприяють реалізації прав жінок”;
• Надати механізмам правосуддя перехідного періоду мандат на боротьбу з усіма гендерно зумовленими порушеннями;
• Відхилити амністію за гендерно зумовлене насильство. Амністії є неприпустимими, якщо вони порушують право постраждалих/потерпілих на ефективний засіб правового захисту, включаючи відшкодування, або якщо вони обмежують право потерпілих осіб та суспільства “знати правду про порушення прав людини та гуманітарного права”;¹⁸⁴
• Відмовитися від встановлених законом строків давності для притягнення до відповідальності за гендерно зумовлене насильство;¹⁸⁵
• Забезпечити дотримання рекомендацій та/або рішень, винесених механізмами правосуддя перехідного періоду.¹⁸⁶

Доступне правосуддя. Доступність вимагає, щоб усі системи правосуддя, як формальні, так і квазісудові, “були безпечними, недорогими та фізично доступними для жінок, а також адаптованими та відповідними до потреб жінок, зокрема тих, які стикаються з перехресними або комбінованими формами дискримінації”.¹⁸⁷ Щоб зробити правосуддя доступним, держави повинні:

• Усунути економічні бар’єри для доступу до правосуддя шляхом надання правової допомоги та зменшення плати за оформлення та подачу документів, а також судових витрат для жінок з низькими доходами;¹⁸⁸
• Інституціоналізувати системи безоплатної правничої допомоги та державного захисту, які є доступними, сталими та відповідають потребам жінок. Держави повинні надавати такі послуги “своєчасно, безперервно та ефективно на всіх стадіях судового або квазісудового провадження”, включаючи альтернативні механізми вирішення спорів та процеси відновного правосуддя;¹⁸⁹
• Усунути мовні бар’єри шляхом надання незалежних та професійних послуг письмового та усного перекладу, а також забезпечити неписьменних жінок індивідуальною допомогою, “щоб гарантувати їм повне розуміння судових та квазісудових процесів”;¹⁹⁰
• Забезпечити, щоб усі судові провадження, заходи захисту та підтримки, а також послуги, що стосуються постраждалих/потерпілих, поважали та зміцнювали їхню автономію. Заходи захисту повинні враховувати особливі потреби жінок, їхніх дітей та інших утриманців і надаватися незалежно від статусу перебування, а також здатності чи бажання співпрацювати в судовому процесі проти потенційного кривдника;
• Розробляти та поширювати доступну інформацію “через різноманітні та доступні засоби масової інформації та громадський діалог”, спрямовану на жінок, зокрема тих, хто постраждали від перехресних форм дискримінації, про правові та соціальні ресурси, доступні для постраждалих/потерпілих;¹⁹¹
• Забезпечити доступ до Інтернету та інших інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для покращення доступу жінок до систем правосуддя на всіх рівнях;
• Забезпечити, щоб фізичне середовище та розташування судових і квазісудових установ та інших служб були “толерантними, безпечними та доступними для всіх жінок”, у тому числі у фінансовому плані;
• Створити центри доступу до правосуддя, такі як “центри єдиного вікна”, які включають низку юридичних та соціальних послуг. Центри мають бути доступними для всіх жінок, у тому числі для тих, які живуть у бідності та/або у сільській місцевості та віддалених районах.¹⁹²

Якісне правосуддя. Щоб ефективно протидіяти гендерно зумовленому насильству, системи правосуддя мають бути якісними. Держави повинні це забезпечити:

• Дотримувалися міжнародних стандартів “компетентності, ефективності, незалежності та неупередженості, а також міжнародної судової практики”. Держави повинні широко розповсюджувати звіти про судові рішення, що застосовують на основі Конвенції;¹⁹³
• Затвердити критерії для оцінки доступу жінок до правосуддя, включаючи індикатори ООН щодо насильства над жінками;¹⁹⁴
• Застосовувати принцип рівності та тлумачити законодавство, наскільки це можливо, відповідно до зобов’язань держав за Конвенцією. ¹⁹⁵Держави ніколи не повинні використовувати національне законодавство як виправдання для невиконання своїх міжнародних зобов’язань.¹⁹⁶

Підзвітне правосуддя. Підзвітність систем правосуддя стосується моніторингу дій працівників системи правосуддя та їхньої юридичної відповідальності у разі порушення ними закону.¹⁹⁷ Щоб забезпечити підзвітність правосуддя, держави повинні

• Боротися з корупцією, реформувати та зміцнювати судову систему,¹⁹⁸ а також “забезпечувати її незалежність, неупередженість та доброчесність”;¹⁹⁹
• Забезпечити, щоб судові органи не застосовували “заздалегідь сформовані та стереотипні уявлення про те, що таке гендерно зумовлене насильство щодо жінок” і якою має бути реакція жінок на насильство.²⁰⁰ Ця практика впливає на права жінок на рівність перед законом, справедливий судовий розгляд і ефективний засіб правового захисту;²⁰¹
• Розробити ефективні та незалежні механізми спостереження та моніторингу доступу жінок до правосуддя;
• Ефективно реагувати на виявлені дискримінаційні практики та дії працівників системи правосуддя “шляхом дисциплінарних та інших заходів”;
• Створити спеціальний орган для отримання скарг, заяв та пропозицій щодо всього персоналу, який підтримує систему правосуддя, “включаючи соціальних працівників, працівників сфери соціального забезпечення та охорони здоров’я, а також технічних експертів”.²⁰²

Правосуддя у сфері захисту дітей. Держави повинні створити “незалежні, безпечні, ефективні, доступні та враховуючі потреби дітей механізми подання скарг і повідомлень”, особливо для дівчат. Ці механізми мають відповідати міжнародним нормам, зокрема Конвенції про права дитини, і повинні бути укомплектовані належним чином підготовленими посадовими особами відповідно до Загального коментаря № 14 Комітету з прав дитини.²⁰³ Найсвятіші інтереси дівчини повинні розглядатися як першочергові. Нехтування інтересами дівчини є гендерно зумовленим насильством.²⁰⁴

Держави також повинні забезпечити, щоб діти, які беруть участь у юридичних процесах, мали доступ до послуг, що враховують їхні потреби, для захисту їхніх прав і безпеки, а також для того, щоб обмежити можливий негативний вплив цих процесів. Захисні заходи можуть включати:

• Обмеження кількості разів, коли потерпілій особі, яка пережила насильство, потрібно давати свідчення, і не вимагання від неї зустрічі з кривдником або кривдниками;
• Призначення опікуна ad litem (тобто для цілей судового провадження, «особливо якщо кривдник є батьком або законним опікуном»);
• Забезпечення того, щоб діти-потерпілі, які пережили насильство, мали доступ до належної інформації, що враховує їхні потреби, про процес і повністю розуміли, чого очікувати.²⁰⁵

Плюралістичні правові системи. Державні закони, постанови, процедури та рішення можуть іноді співіснувати з релігійними, звичаєвими, корінними або громадськими законами та практиками. Це призводить до існування правових систем множинності: отже, декілька джерел права можуть бути офіційно визнані частиною національного правового порядку або діяти без чіткої правової бази.²⁰⁶

Правові системи множинності та права жінок. Існування правових систем множинності може обмежити доступ жінок до правосуддя шляхом закріплення та посилення дискримінаційних соціальних норм. Крім того, жінки можуть бути менш обізнані з усіма системами або не знати, яка система до них застосовується.²⁰⁷ Держави повинні забезпечити захист жінок від порушень їхніх прав людини з боку правових систем множинності. Для цього державам слід:²⁰⁸

• Прийняти законодавство для регулювання взаємин між механізмами правових систем множинності, щоб зменшити потенційні конфлікти.
• У співпраці з недержавними суб’єктами забезпечити, щоб “релігійні, звичаєві, корінні та громадські системи правосуддя” узгодили свої норми, процедури та практики з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та іншими міжнародними правозахисними інструментами.
• Забезпечити захист від порушень прав людини жінок. Держави повинні дозволити державним судам або адміністративним органам переглядати діяльність правових систем множинності, “з особливою увагою до сільських судів і традиційних судів”.
• Забезпечити, щоб жінки мали реальний та обґрунтований вибір щодо застосовуваного права та судового органу, “в якому вони б воліли, щоб їхні позови були розглянуті”.
• Забезпечити доступність юридичної допомоги для жінок, щоб вони могли захистити свої права в рамках різних правових систем множинності.
• Сприяти конструктивному діалогу та формалізувати зв’язки між правовими системами множинності, “зокрема шляхом прийняття процедур обміну інформацією між ними”.²⁰⁹
• Поважати різні концепції правосуддя та процеси, які мають некорінні та корінні системи, і “активно слухати та співпрацювати з корінними народами”.
• Забезпечити наявність перекладачів, тлумачів, антропологів, психологів, досвідчених культурних посередників, представників духовної та медичної влади корінних народів під час судових процесів.²¹⁰

Альтернативні механізми правосуддя. Хоча альтернативні механізми правосуддя, такі як медіація та примирення, «часто надають жінкам-потерпілим можливість безпечно розібратися зі своїм минулим і створюють офіційні історичні записи», державам слід:²¹¹

• Забезпечити, щоб справи про гендерно зумовлене насильство щодо жінок не передавались в обов’язковому порядку до альтернативних процедур врегулювання спорів. Такі процедури повинні бути суворо регламентовані та дозволені лише тоді, коли спеціалізована команда оцінить добровільну та поінформовану згоду потерпілих осіб, які пережили насильство, і коли «відсутні ознаки подальших ризиків для потерпілих осіб, які пережили насильство, або членів їхніх сімей».
• Забезпечити, щоб процедури давали змогу потерпілим особам, які пережили насильство, і щоб їх проводили фахівці, «спеціально навчені розуміти та належним чином втручатися у випадках гендерно зумовленого насильства щодо жінок» без застосування гендерних стереотипів чи повторної віктимізації жінок.²¹²
• Забезпечити, щоб такі процеси, як комісії з встановлення істини та примирення, не використовувались як заміна розслідуванням та переслідуванням винних осіб за порушення прав людини щодо жінок і дівчат.²¹³ Держави повинні заборонити їх використання у справах про захист дому.²¹⁴
• Забезпечити, щоб підтримка процесів примирення не призводила до загальної амністії за будь-які порушення прав людини, особливо сексуального насильства щодо жінок і дівчат.²¹⁵

Згідно зі статтею 2(а), держави повинні забезпечити, щоб закони та політика, включаючи звичаєві, релігійні та корінні системи, не створювали та не закріплювали існуючу нерівність, а за необхідності скасовували або змінювали їх.²¹⁶ Держави повинні скасувати:

• Правові положення, що дозволяють, толерують або виправдовують форми гендерно зумовленого насильства щодо жінок;
• Правові положення, що дозволяють проводити медичні процедури з жінками з інвалідністю без їхньої поінформованої згоди;²¹⁷
• Правові положення, що криміналізують форми поведінки, які можуть здійснюватися тільки або переважно жінками, наприклад, аборти;²¹⁸
• Дискримінаційні правила та процедури збирання доказів, включаючи процедури, що дозволяють позбавляти жінок волі для їх захисту від насильства, практики, зосереджені на незайманості, а також правові захисти або пом’якшувальні обставини, що ґрунтуються на культурі, релігії чи чоловічій перевазі, такі як “традиційні вибачення, помилування від родин потерпілих осіб, які пережили насильство, або наступний шлюб потерпілої особи, яка пережила сексуальний напад, з винним”;
• Судові практики, що ігнорують історію гендерно зумовленого насильства на шкоду жінкам-обвинуваченим;²¹⁹
• Правила підтвердження показань, що дискримінують жінок як свідків, позивачок і відповідачок, вимагаючи від них більшого тягаря доказування, ніж від чоловіків, “для встановлення злочину або отримання засобу правового захисту”;²²⁰
• Відсутність заходів для забезпечення рівних умов між жінками та чоловіками “під час підготовки, проведення та після завершення справ”;
• Неналежне ведення справ та збирання доказів у справах, порушених жінками, “що призводить до системних провалів у розслідуванні справ”;
• Перешкоди, що виникають під час збирання доказів щодо нових порушень прав жінок, “які відбуваються в Інтернеті”.²²¹

Держави повинні переглянути та скасувати всі закони та практики, які перешкоджають або утримують жінок від повідомлення про гендерно зумовлене насильство, такі як:

• Практики, що спричиняють стигматизацію жінок, які борються за свої права;
• Закони про опіку, які позбавляють жінок дієздатності або обмежують можливості жінок з інвалідністю давати свідчення в суді, вимагаючи дозволу від членів сім’ї або громади “до початку судового процесу”; ²²²
• Практика захисного опікунства;
• Вимога медичної довідки для порушення кримінальної справи про згвалтування; ²²³
• Положення, які криміналізують “лесбійство, бісексуальність або трансгендерність, проституцію та подружню зраду, або будь-які інші кримінальні положення, які непропорційно впливають на жінок”, включаючи процедури, “які призводять до найсуворіших покарань, включаючи побиття камінням, шмагання батогом та смертну кару”;
• Обмежувальне імміграційне законодавство, яке перешкоджає жінкам, у тому числі домашнім працівницям-мігранткам, повідомляти про таке насильство;
• Закони, що дозволяють подвійні арешти у випадках домашнього насильства або кримінальне переслідування жінок, “коли кривдника виправдовують”; ²²⁴
• Проблема непропорційно великої кількості дітей корінних народів, які перебувають в інтернатних закладах органів опіки та піклування.
• Жінки з числа корінних народів, які стали потерпілими/постраждалими від насильства, неохоче звертаються по допомогу до органів влади, побоюючись, що їхніх дітей заберуть.²²⁵

За відсутності захисту жінки-потерпілі та свідки гендерно зумовленого насильства можуть боятися звертатися до правосуддя, побоюючись помсти. Згідно зі статтею 15, держави повинні надавати жінкам таку саму правоздатність, як і чоловікам, і такі самі можливості для реалізації цієї правоздатності. Зокрема, вони повинні ставитися до них однаково “на всіх стадіях провадження в судах і трибуналах”.

Для того, щоб зробити це ефективно, держави повинні захищати та допомагати жінкам, які подають скарги на гендерно зумовлене насильство та є його свідками, до, під час та після судового розгляду, а також:

• Захищати їхнє приватне життя та безпеку, “у тому числі за допомогою судових процедур та заходів, що враховують гендерні аспекти”; ²²⁶
• Відповідно до належної правової процедури та справедливого судового розгляду, проводити судове провадження повністю або частково в закритому режимі або дозволяти давати свідчення дистанційно чи за допомогою засобів зв’язку; ²²⁷
• Створити належні та доступні захисні механізми для запобігання подальшому або потенційному насильству та утримуватися від вимоги до постраждалих/потерпілих ініціювати судовий процес;
• Механізми повинні включати видачу та моніторинг виселення, захисту, обмежувальних або термінових заборонних приписів щодо ймовірних кривдників, а також адекватні санкції за їхнє невиконання;²²⁸
• Захисні заходи не повинні покладати надмірні фінансові, бюрократичні або особисті тягарі на жінок, які стали постраждалими/потерпілими;
• Визначити права або претензії кривдників або ймовірних кривдників під час і після судового розгляду, “у тому числі щодо власності, приватного життя, опіки над дітьми, доступу, контактів і побачень”, у світлі прав жінок і дітей на життя, фізичну, сексуальну та психологічну недоторканність, а також найкращі інтереси дитини;
• Забезпечити жінкам, які перебувають в установах, “включаючи будинки-інтернати, центри притулку та місця позбавлення волі”, заходи захисту та підтримки від гендерно зумовленого насильства;
• Створити та впровадити відповідні міжгалузеві механізми перенаправлення для забезпечення ефективного доступу до комплексних послуг для постраждалих від гендерно зумовленого насильства, “забезпечуючи повну участь та співпрацю” з неурядовими жіночими організаціями; ²²⁹
• Забезпечити захист осіб та організацій, які борються за права жінок та представляють інтереси постраждалих/потерпілих, від погроз, переслідувань та репресій.²³⁰

На територіях, що постраждали від конфлікту, доступ до основних послуг, таких як охорона здоров’я, у тому числі послуг у сфері сексуального та репродуктивного здоров’я, порушений. Як наслідок, жінки та дівчата піддаються більшому ризику незапланованої вагітності, серйозних сексуальних та репродуктивних травм, інфікування інфекціями, що передаються статевим шляхом, та інших фізичних і психологічних травм, пов’язаних з СНПК. Руйнування або знищення служб охорони здоров’я в поєднанні з обмеженням мобільності та свободи пересування жінок ще більше підриває рівний доступ жінок до охорони здоров’я, закріплений у статті 12(1).²³¹

Держави повинні вжити заходів для надання жінкам будь-якого віку та походження належного захисту та медичних послуг, приділяючи особливу увагу “потребам фізичного та психічного здоров’я, включаючи психологічну підтримку постраждалих жінок та дітей, народжених в результаті згвалтування”.²³² Належні послуги включають:²³³

• “Універсальний і досяжний”²³⁴ доступ до інформації про сексуальне та репродуктивне здоров’я та права; психосоціальну підтримку;
• Послуги з планування сім’ї, включаючи екстрену контрацепцію “для зниження материнської смертності від небезпечних абортів”; ²³⁵
• Послуги з охорони материнського здоров’я, включаючи допологовий догляд, кваліфіковані пологові послуги, профілактику вертикальної трансмісії та невідкладну акушерську допомогу;
• Послуги з переривання вагітності, особливо у випадку сексуального насильства.²³⁶ Аборт повинен бути безпечним і відбуватися в умовах, “які захищають фізичне та психічне здоров’я жінки”; ²³⁷
• Політика конфіденційності пацієнта для забезпечення конфіденційності між лікарем і пацієнтом, “особливо при лікуванні жінок від ускладнень, пов’язаних з абортом”;²³⁸ Догляд після аборту;
• Профілактика та лікування інфекцій, що передаються статевим шляхом, включаючи постконтактну профілактику;
• Лікування травм, отриманих внаслідок сексуального насильства, ускладнень під час пологів або інших ускладнень репродуктивного здоров’я.²³⁹

Окрім оперативного надання медичної допомоги постраждалим/потерпілим від сексуального насильства, державам слід також надавати їм доступ до “кризової допомоги” та притулків:

• Забезпечити жінкам, їхнім дітям та іншим членам сім’ї доступ до “фінансової допомоги, кризових центрів” та притулків; ²⁴⁰
• Створити безкоштовну, цілодобову гарячу лінію, укомплектовану кваліфікованими консультантами, щоб потерпілі/постраждалі могли повідомляти про шкідливі практики, а також надавати “перенаправлення до необхідних служб та точну інформацію про шкідливі практики”; ²⁴¹
• Інвестувати в технічну експертизу та виділяти ресурси для задоволення особливих потреб жінок та дівчат, які зазнали насильства; ²⁴²
• Утримуватися від делегування відповідальності або повноважень у сфері охорони здоров’я приватним установам.²⁴³

ВІЛ. Існує тісний зв’язок між гендерно зумовленим насильством та ВІЛ, включаючи навмисну передачу ВІЛ, як зброю війни, через згвалтування.²⁴⁴ Держави повинні:

• Забезпечити без упередження або дискримінації право на інформацію, освіту та послуги з питань сексуального здоров’я для всіх жінок і дівчат, навіть якщо вони не проживають в країні на законних підставах. Держави-учасниці повинні надавати підліткам освіту з питань сексуального та репродуктивного здоров’я належним чином підготовленими фахівцями за програмами, “які поважають їхнє право на приватність і конфіденційність”; ²⁴⁵
• Забезпечити жінкам і дівчатам, у тому числі тим, хто особливо схильні до ризику інфікування ВІЛ (наприклад, внаслідок сексуальної експлуатації), доступ до “базових медичних послуг та інформації, включаючи профілактику ВІЛ-інфекції”, послуг та інформації, включаючи профілактику, лікування, догляд та підтримку у зв’язку з ВІЛ”; ²⁴⁶
• Забезпечити постконтактну профілактику ВІЛ-інфекції.²⁴⁷

Постраждалі від торгівлі людьми. Постраждалі/потерпілі від торгівлі людьми “потребують високоякісних послуг з підтримки з негайним наданням”, які повинні бути інклюзивними та доступними, включати доступ до інформації про їхні права, медичні, психологічні, соціальні та юридичні послуги, а також до безпечного та належного житла.²⁴⁸ Держави повинні:

• Забезпечити постраждалим/потерпілим від сексуального насильства негайний доступ до достатньої кількості, належним чином профінансованих, добре обладнаних притулків та окремих підрозділів у притулках і кризових центрах, “які є безпечними, доступними та придатними для жінок і дівчат, які постраждали від торгівлі людьми”, у тому числі жінок, які супроводжуються дітьми; ²⁴⁹
• Створити регулярно оновлювані національні керівні принципи для ранньої ідентифікації, перенаправлення та надання послуг постраждалим/потерпілим або ймовірним потерпілим від торгівлі людьми. Ці керівні принципи повинні включати “підхід, заснований на правах людини, орієнтований на потерпілих, відповідний до віку, гендерно чутливий та травматичний підхід”;
• Створити мультидисциплінарні структурні підрозділи для ідентифікації постраждалих/потерпілих та перенаправлення їх до служб допомоги. Підрозділи повинні включати фахівців з усіх відповідних галузей, а не очолюватись виключно правоохоронними чи міграційними органами або бути пов’язаними з початком чи результатами кримінальних проваджень; ²⁵⁰
• Посилити спроможність системи охорони здоров’я щодо раннього виявлення та посередництва для жінок і дівчат, які перебувають у групі ризику потрапляння в ситуацію торгівлі людьми, а також постраждалих/потерпілих від торгівлі людьми, незалежно від міграційного статусу, “забезпечуючи конфіденційний та безпечний доступ до безоплатної медичної допомоги”;
• Співпрацювати з організаціями громадянського суспільства, “у тому числі шляхом посилення їхніх людських, технічних та фінансових ресурсів”, з метою виявлення, надання допомоги та захисту потерпілих від торгівлі людьми на ранній стадії, “у тому числі через роботу мобільних груп”, безпечні процедури розкриття інформації та безпечні місця;²⁵¹
• Забезпечити індивідуальний, гендерно-чутливий, попереджуючий травми та орієнтований на дітей екстрений і довгостроковий доступ до “житла, соціальних виплат, можливостей освіти та працевлаштування, високоякісної медичної допомоги, включаючи послуги та консультування з питань сексуального та репродуктивного здоров’я, безкоштовну видачу офіційних документів, що посвідчують особу, заходи з возз’єднання сім’ї та процедури надання притулку”. Держави повинні надавати дівчатам-постраждалим/потерпілим посвідки на проживання на невизначений термін, відповідно до їхніх найкращих інтересів, “щоб забезпечити доступ до довгострокового вирішення їхньої ситуації, яке є стійким і безпечним у довгостроковій перспективі”.²⁵²

Навчання для медичних працівників. Окрім вимог зобов’язання III.8, держави повинні включити комплексні, обов’язкові, гендерно-чутливі курси з питань здоров’я жінок і їхніх прав, зокрема гендерно зумовленого насильства, в навчальні програми підготовки медичних працівників, “у тому числі в службах екстреної допомоги”.²⁵³ Держави повинні забезпечити, щоб підготовка медичних працівників включала інформацію про права жінок з інвалідністю та жінок, які належать до корінних народів, меншин та інших маргіналізованих груп.²⁵⁴

Для того, щоб жінки були дійсно рівними з чоловіками перед законом,²⁵⁵ держави повинні надавати жінкам засоби правового захисту у випадку гендерно зумовленого насильства, незалежно від того, чи вчинено воно державним або недержавним суб’єктом.²⁵⁶

Держави повинні забезпечувати та застосовувати належні та своєчасні засоби правового захисту від дискримінації щодо жінок, а також надавати жінкам, у тому числі їхнім сім’ям,²⁵⁷ доступ до “всіх наявних судових та позасудових засобів правового захисту”. Належні засоби правового захисту є “адекватними, ефективними, оперативними, цілісними та пропорційними тяжкості завданої шкоди”,²⁵⁸ включаючи моральну шкоду та її попередження.²⁵⁹

Засоби правового захисту повинні включати, за необхідності, реституцію (поновлення на роботі), компенсацію (у формі грошей, товарів чи послуг) та реабілітацію (медичну та психологічну допомогу та інші соціальні послуги, “включаючи послуги з сексуального, репродуктивного та психічного здоров’я для повного одужання”). Засоби відшкодування цивільної шкоди та кримінальні санкції не повинні бути взаємовиключними.²⁶⁰ Надаючи засоби правового захисту, держави повинні:

• Забезпечити, щоб позасудові засоби правового захисту, “такі як публічні вибачення, публічні меморіали та гарантії неповторення, надані комісіями з встановлення істини, справедливості та примирення”, не використовувалися як заміна розслідувань та судового переслідування осіб, винних у порушенні прав людини в конфліктних або постконфліктних ситуаціях; ²⁶¹
• Враховувати неоплачувану хатню та доглядову діяльність жінок для визначення належної компенсації за шкоду “у всіх цивільних, кримінальних, адміністративних та інших провадженнях”, а також контекстуалізувати шкоду у її “гендерному вимірі”;
• Забезпечити, щоб засоби правового захисту, замість того, щоб відновлювати ситуацію, яка існувала до порушення прав жінок, “були спрямовані на трансформацію структурної нерівності, яка призвела до порушення прав жінок, реагували на особливі потреби жінок та запобігали їх повторенню”;
• Створити спеціальні фонди для засобів правового захисту, такі як “загальнонаціональна схема репарацій”,²⁶² або передбачити в бюджетах існуючих фондів, у тому числі в рамках механізмів правосуддя перехідного періоду, асигнування на відшкодування потерпілим/постраждалим від гендерно зумовленого насильства щодо жінок.²⁶³ Держави повинні створювати спеціальні жіночі фонди для надання жінкам адекватних репарацій в ситуаціях, “коли фізичні або юридичні особи, відповідальні за порушення їхніх прав людини, не можуть або не бажають надавати такі репарації”;²⁶⁴
• Впроваджувати схеми адміністративних репарацій, не позбавляючи постраждалих/потерпілих права звертатися за судовим захистом. Держави повинні надавати пріоритет “волі, побажанням, рішенням, безпеці, гідності та недоторканності” постраждалих/потерпілих.²⁶⁵

Постраждалі/потерпілі від торгівлі людьми. Постраждалі/потерпілі від торгівлі людьми часто стикаються зі значними труднощами при отриманні компенсації та інших форм репарацій, включаючи відшкодування збитків, за шкоду, завдану державними або приватними суб’єктами.²⁶⁶ Держави повинні:

• Утримуватися від того, щоб ставити відшкодування шкоди в залежність від співпраці з правоохоронними органами;
• Забезпечити постраждалим/потерпілим доступ до “високоякісної, гендерно-чутливої, травмоорієнтованої правової допомоги та представництва”;
• Утриматися від прив’язки дозволів на проживання до процесів кримінального правосуддя. Репатріація не повинна відбуватися до пошуку або отримання цивільних засобів правового захисту;
• Переконатися, що постраждала/потерпіла особа не несе тягар доказування у цивільних позовах;
• Ідентифікувати постраждалих/потерпілих від торгівлі людьми як потерпілих від злочину з метою відшкодування шкоди, що підлягає відшкодуванню відповідно до закону;
• Надати грошову компенсацію або перерозподілити доходи від злочинів на користь постраждалих/потерпілих від торгівлі людьми.²⁶⁷