Немає значення, у що ви одягнені.
Немає значення, якої ви статі.
Немає значення, на чиєму боці конфлікту ви перебуваєте.
Немає значення, хто ваша родина.
Немає значення, чи ви військовий, чи цивільний.
Сексуальне насильство ніколи не є виною потерпілої особи.¹

Ініціатива “Червона лінія” ґрунтується на переконанні, що сексуальне насильство, що вчиняється в умовах конфлікту, як метод ведення війни, є насильством проти людяності, яке більше не можна сприймати як прикру, але невідворотну частину збройного конфлікту. Навпаки, воно має бути визначене як абсолютно неприйнятна тактика, якій немає місця в сучасних війнах.

Для держав сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), регулюється міжнародним гуманітарним правом (МГП), міжнародним правом прав людини (МППЛ) та резолюціями Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН) відповідно до її повноважень щодо підтримання миру та безпеки згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй (ООН). За останні два десятиліття в кожній з цих правових рамок було досягнуто значного прогресу в уточненні та посиленні зобов’язань держав щодо запобігання, припинення та реагування на СНПК.

Команда Ініціативи “Червона лінія” провела масштабні дослідження та консультації з провідними експерт(к)ами у сфері права, зосередившись на виявленні та розумінні наявних прогалин та фрагментації в існуючій міжнародній правовій базі, що стосується СНПК. Одним із ключових висновків, зроблених в межах цього дослідження, є те, що державам варто краще усвідомлювати їхні зобов’язання.² Наприклад, хоча МППЛ містить міцні обов’язкові стандарти, що стосуються СНПК, експерт(к)и, з якими проводилися консультації, відзначили, що деякі держави залишаються не обізнаними про обсяг своїх зобов’язань і, таким чином, через це та інші причини, такі як відсутність політичної волі, не вживають заходів, необхідних для дотримання цих стандартів. Кілька експертів/ок зазначили, що значною мірою це може бути пов’язано з тим, що ці стандарти розпорошені по різних документах, які не є легкодоступними для державних службовців/виць. Було висловлено припущення, що збірка цих стандартів могла би допомогти політикам у забезпеченні узгодженого підходу до СНПК за допомогою різних галузей права та різних інструментів.

Як і в усіх сферах роботи Фонду доктора Деніса Муквеге, Ініціатива “Червона лінія” використовує підхід, орієнтований на постраждалих, який спрямований не лише на те, щоб закон відповідав потребам і бажанням постраждалих, але й на те, щоб постраждалі брали активну участь у розробці та розвитку освітніх та адвокаційних інструментів для реалізації своїх законних прав на правосуддя, підзвітність і відшкодування шкоди.

Відповідно до Зауваження загального порядку № 3 Комітету проти катувань, особу слід вважати постраждалою “незалежно від того, чи було встановлено, затримано, притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено особу, яка вчинила порушення”, а також незалежно від будь-яких родинних чи інших стосунків між особою, яка вчинила порушення, та постраждалою. Термін “постраждалі” також включає “постраждалих близьких родичів або утриманців постраждалої, а також осіб, які зазнали шкоди при втручанні з метою надання допомоги постраждалим або запобігання віктимізації”.

У червні 2022 року на глобальному виїзному засіданні SEMA (глобальної мережі постраждалих від СНПК) відбувся семінар, який тривав півдня та був присвячений Ініціативі “Червона лінія”. На завершення глобальної зустрічі члени SEMA проголосували за створення робочої групи “Червоної лінії” та висловили велику зацікавленість в обговоренні питання відповідальності держав за СНПК, включаючи забезпечення дотримання державами їхніх поточних міжнародних зобов’язань.

В результаті було створено Посібник про зобов’язання держави щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. У Посібнику зібрані чинні норми міжнародного законодавства та стандарти, що стосуються СНПК, з метою всебічного інформування держав про їхні поточні зобов’язання. Він охоплює зобов’язання держав, викладені в 1) МГП; 2) МППЛ; і 3) резолюціях РБ ООН. Посібник має на меті заповнити прогалину в обізнаності, про яку йшлося вище, та надати державам доступний і простий у використанні інструмент для забезпечення виконання ними своїх зобов’язань щодо запобігання, припинення та реагування на СНПК відповідно до міжнародного права. Він також має слугувати інструментом адвокації для груп постраждалих, органів громадського самоврядування та неурядових організацій.

1. Методологія🔗

Посібник ґрунтується на широкому огляді обов’язкових джерел міжнародного права, включаючи договори та протоколи до них, звичаєве право (яке є поширеною, репрезентативною державною практикою, що приймається державами як обов’язкова згідно із законом),³ практику міжнародних судів і трибуналів (яка, хоча і є обов’язковою лише для сторін у справі, тим не менш, є авторитетною), а також резолюції Ради Безпеки ООН (які є обов’язковими для виконання державами-членами ООН).⁴

Якщо зобов’язання детально не визначені міжнародним правом, то останнє відсилає до інших матеріалів авторитетних органів, таких як договірні органи ООН, які пропонують шляхи найкращого виконання зобов’язань. Хоча такі матеріали не є суворо обов’язковими, вони є переконливими. Інші матеріали, що цитуються в Посібнику, включають, але не обмежуються наступним:

• Що стосується МГП, то це коментарі Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) до Женевських конвенцій;
• Що стосується МГПЛ, то це загальні коментарі/рекомендації, рішення/погляди, заключні зауваження та інші матеріали відповідних договірних органів ООН. Там, де це доцільно, також зроблені короткі посилання на звіти спеціальних доповідачів/ок.

Для читачів/ок, які бажають поглибити своє розуміння конкретної системи за межами наведених джерел права, ми також включили до Посібника розділ “Додаткова література”.

2. Структура🔗

Посібник складається з 7 розділів:

1. Домашня сторінка. У цьому розділі ви знайдете передмову лауреата Нобелівської премії миру 2018 року доктора Деніса Муквеге, передумови проєкту створення цього Посібника та контактну інформацію Фонду Муквеге.
2. Вступ
3. Міжнародне гуманітарне право (охоплює Женевські конвенції, Додаткові протоколи до них 1977 року, звичаєве МГП та інші зобов’язання в рамках МГП)
4. Міжнародне право прав людини
   1. На міжнародному рівні (включаючи Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Конвенцію про права дитини та Конвенцію про права осіб з інвалідністю)
   2. На регіональному рівні (включаючи систему Ради Європи, Міжамериканську систему прав людини та систему Африканського Союзу)
5. Рамки миру та безпеки Організації Об’єднаних Націй
6. Ратифікація та виконання договорів. У цьому розділі ви дізнаєтесь про наявні механізми забезпечення виконання зобов’язань держави на міжнародному рівні та стани ратифікації договорів країнами, зокрема чи зробила країна будь-які застереження або заяви/домовленості до договору, чи ратифікувала вона факультативні та/або додаткові протоколи до договору, а також, чи визнала вона компетенцію експертного комітету з розгляду міждержавних спорів та/або індивідуальних скарг і проведення розслідувань щодо ймовірних грубих/серйозних або систематичних порушень відповідного договору.
7. Додаткова література. У цьому розділі ви можете ознайомитися з тематичною бібліотекою статей, блогів та звітів НУО, експертів/ок, науковців/иць та громадських організацій, які поглиблено розглядають конкретні теми, що стосуються СНПК.

Усі системи, проаналізовані в розділах 3-5, складаються з трьох розділів: 1) “Вступ”, де міститься загальний огляд відповідної правової системи; 2) “Нормативно-правова база”, де перелічені основні договори та інші матеріали, характерні для правової системи, на якій ґрунтується наше дослідження; 3) “Зобов’язання”, в якому детально описані зобов’язання держави щодо протидії СНПК у рамках відповідної нормативно-правової бази.

Крім того, зобов’язання поділяються на чотири тематичні категорії, а саме

1. Попередження. “Попередження” означає заходи, які повинні вживати держави для запобігання (повторному) виникненню СНПК;
2. Правосуддя та підзвітність. “Правосуддя та підзвітність” стосується кроків, необхідних для розслідування/переслідування осіб, які вчинили СНПК, та притягнення держав до відповідальності за порушення їхніх міжнародних зобов’язань, а також для забезпечення доступності всіх засобів правосуддя для постраждалих від СНПК;
3. Гуманітарне реагування. “Гуманітарне реагування” означає те, що держави повинні негайно зробити, щоб полегшити страждання постраждалих від СНПК в умовах кризи;
4. Репарації. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) 2005 року “Основні принципи та керівні положення, що стосуються права на правовий захист і відшкодування шкоди жертвам грубих порушень міжнародних норм в галузі прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права”⁵ закріплює право постраждалих/потерпілих на відшкодування збитків з боку держави.⁶ Поняття “репарацій” має дві складові: матеріальну, у вигляді відшкодування (реституції, компенсації, реабілітації, сатисфакції та гарантій неповторення) та процесуальну, у вигляді ефективного засобу правового захисту. “Засоби правового захисту” стосуються забезпечення наявності відповідної законодавчої бази та інституцій для проведення швидких та ефективних розслідувань, участі постраждалих/потерпілих у будь-яких провадженнях, а також, у разі винесення обвинувального вироку, притягнення до відповідальності та покарання винних у скоєнні злочину. У Посібнику такі процесуальні аспекти відшкодування шкоди розглядаються в категорії “Правосуддя та підзвітність”.

3. Сфера застосування🔗

Як зазначалося вище, Посібник зосереджується на зобов’язаннях держави щодо запобігання, припинення та реагування на СНПК відповідно до міжнародного права, незалежно від того, чи вчинені вони державними, недержавними чи приватними суб’єктами. Посібник не охоплює кримінальну відповідальність окремих осіб і, як наслідок, не має розділу про міжнародне кримінальне право (МКП).

Зосередження уваги на конкретних міжнародних правових інструментах мотивоване обсягом інформації про СНПК, доступної в рамках кожної системи, а також авторитетністю обраних джерел.

Важливо зазначити, що Посібник має описовий характер: у ньому викладено зобов’язання держав щодо СНПК, які існують наразі згідно з міжнародним правом, і він не має на меті надати читачам/кам більш прогресивне розуміння права.

Зміст Посібника обмежується тими зобов’язаннями, які вже викладені у відповідних авторитетних документах та органах.

Наостанок зауважимо, що міжнародні правові стандарти щодо СНПК не є такими, що не підлягають змінам. З підвищенням рівня обізнаності про шкоду, яку СНПК завдає суспільству, законодавство продовжує розвиватися. У Посібнику зібрані стандарти, які є актуальними на момент його публікації і можуть потребувати оновлення в майбутньому.

3.1 Міжнародне кримінальне право🔗

“Злочини проти міжнародного права скоюються людьми, а не абстрактними суб’єктами, і тільки шляхом покарання осіб, які скоюють такі злочини, можна забезпечити дотримання положень міжнародного права”.

Міжнародний військовий трибунал (Нюрнберг)⁷

Відсутність у Посібнику ґрунтовного розгляду МКП не має на меті затьмарити його вплив на розвиток міжнародного права, що стосується запобігання та реагування на СНПК. Зокрема, різні міжнародні кримінальні суди та трибунали,⁸ а також національні суди, , прийняли ⁹та інтерпретували ідентичні або схожі концепції та зобов’язання за міжнародним правом, зокрема МГП, щодо покарання та роз’яснення закону про СНПК. Там, де це доречно, у Посібник містить посилання на МКП.

МКП відіграло важливу роль у притягненні осіб до відповідальності, а здатність міжнародних кримінальних судів і трибуналів притягати винних до відповідальності є безсумнівною. Однак, як зазначено в цитованому вище Нюрнберзькому рішенні, “міжнародне право накладає обов’язки і відповідальність як на окремих осіб, так і на держави”.¹⁰ Хоча міжнародне та національне кримінальне право, як правило, не торкається питання відповідальності держав, вони, тим не менш, є важливим засобом забезпечення дотримання МГП і МППЛ. Наприклад, відповідно до МГП та МППЛ, держави зобов’язані розслідувати та переслідувати злочини СНПК. Національні кримінальні суди не здійснюють нагляд за дотриманням державами цього зобов’язання. Їх створення та функціонування є радше одним із способів виконання державами цього зобов’язання. Криміналізація СНПК у національному законодавстві та переслідування цих злочинів на національному рівні мають безпосереднє відношення до цілей Посібника, оскільки вони є одним із найважливіших способів виконання державами своїх зобов’язань відповідно до МГП та МППЛ.

Існування міжнародних кримінальних органів не звільняє держави від обов’язку першочергово реагувати на випадки СНПК. Заохочується національне судочинство, особливо через географічну близькість держав до потерпілих і місць скоєння злочинів, а також їхню сприйнятливість до місцевих особливостей і політично делікатних питань.

МКЧХ був в центрі цієї дискусії та визнав, що імплементація МГП на національному рівні є важливим кроком на шляху до кращого дотримання МГП і більшого захисту постраждалих від збройних конфліктів. Для отримання додаткової інформації ознайомтесь:

• МКЧХ, “Повертаючи МГП додому: Керівні принципи національної імплементації міжнародного гуманітарного права” (19 липня 2021 р.)
• К. Т. Сілінгер, “Внутрішня відповідальність за сексуальне насильство: Потенціал спеціалізованих підрозділів у Кенії, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Уганді” (2015) 96(894) Міжнародний огляд Червоного Хреста 539
• МКЧХ, “Пояснення МКЧХ: Що говорить міжнародне право про універсальну юрисдикцію щодо воєнних злочинів, скоєних у неміжнародних збройних конфліктах?” (30 серпня 2022 р.)
• МКЧХ, “Універсальна юрисдикція щодо воєнних злочинів – інформаційний бюлетень“, 21 травня 2021 р.

4. Вплив🔗

Наявність такого доступного та зручного для користувача/ки онлайн-документа, як Посібник, допомагає консолідувати чинне міжнародне законодавство, що стосується СНПК. Ми сподіваємося підвищити обізнаність та розуміння державами їхніх існуючих зобов’язань відповідно до МГП, МППЛ та резолюцій РБ ООН щодо запобігання, припинення та реагування на СНПК, а також створити міцний фундамент для обговорення додаткових зобов’язань держав у цьому відношенні. Таким чином, держави зможуть приймати більш обґрунтовані рішення для виконання своїх міжнародних зобов’язань щодо припинення СНПК. Водночас, постраждалі та інші активіст(к)и отримають можливість відстоювати свої права та домагатися виконання державами зобов’язань щодо СНПК згідно із міжнародним правом.

5. Підхід Фонду Муквеге щодо СНПК🔗

5.1 Визначення СНПК🔗

СНПК – це сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Хоча спочатку цей термін зазвичай стосувався лише зґвалтувань жінок, поступово він розширився до інших форм сексуального насильства над усіма людьми. У зв’язку з цим неможливо переоцінити роль міжнародних організацій і груп, які виступають за більш широке розуміння СНПК. МКЧХ, з його унікальним досвідом і доступом, запропонував велику додаткову цінність у вирішенні проблеми сексуального насильства в умовах конфлікту. Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок також часто звертався до проблеми СНПК, надаючи державам авторитетні рекомендації щодо дотримання Конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок (CEDAW) та захисту жінок в умовах конфлікту.¹¹ Інші договірні органи, такі як Комітет проти катувань і Комітет з прав осіб з інвалідністю, а також регіональні системи захисту прав людини зробили важливий внесок у цю роботу. Крім того, своїми резолюціями РБ ООН, найвищий керівний орган ООН з питань миру і безпеки, включила питання СНПК до свого порядку денного.¹² Організації громадянського суспільства, жіночі організації та групи постраждалих також відіграли неоціненну і важливу роль в інформуванні міжнародної спільноти про те, що таке СНПК, хто і яким чином зазнає його, і як слід відшкодовувати завдану ним шкоду.

Сьогодні під сексуальним насильством розуміють будь-яку дію сексуального характеру, вчинену проти будь-якої особи за примусових обставин без її згоди,¹³ включаючи “силу, погрозу застосування сили або примус, викликаний, наприклад, страхом перед насильством, примусом, затриманням, психологічним тиском або зловживанням владою”.¹⁴ Відповідно до доповіді Генерального секретаря ООН, сексуальне насильство може бути фізичним, психологічним та/або вербальним.¹⁵ Воно включає зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституцію, примусову вагітність, примусові аборти, примусову стерилізацію, примусові шлюби, торгівлю людьми “з метою сексуального насильства та/або експлуатації”, “та будь-які інші форми сексуального насильства порівнянної тяжкості”.¹⁶

Хоча існує міжнародно-правове визначення того, які дії можна вважати сексуальним насильством, підходи до того, на скільки тісно сексуальне насильство має бути пов’язане з конфліктом, щоб його можна було кваліфікувати як СНПК, різняться.

• Для застосування норм МГП сексуальне насильство має бути пов’язане зі збройним конфліктом. За відсутності такого зв’язку сексуальне насильство не буде розглядатися як воєнний злочин згідно з МГП;
• Відповідно до МППЛ, для імплементації договорів з прав людини зв’язок між сексуальним насильством і самим конфліктом не вимагається. Договори МППЛ засуджують сексуальне насильство в цілому і однаково застосовуються як у мирний час, так і під час конфлікту;
• Що стосується Рамкової програми ООН з питань миру та безпеки,¹⁷ у доповіді, поданій на виконання резолюції Ради Безпеки 2467 (2019), Генеральний секретар ООН заявив, що зв’язок між сексуальним насильством і конфліктом, прямий чи опосередкований, “може бути очевидним з профілю злочинця, який часто пов’язаний з державною або недержавною збройною групою, в тому числі з тими групами, що визначені Організацією Об’єднаних Націй терористичними угрупованнями”; в особі потерпілого, який часто є дійсним або уявним членом переслідуваної політичної, етнічної чи релігійної меншини або є мішенню за ознакою дійсної або припущеної сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності; в атмосфері безкарності, яка зазвичай асоціюється з розпадом держави; в транскордонних наслідках, таких як переміщення або торгівля людьми; та/або в порушенні положень угоди про припинення вогню”.¹⁸

Важливо, що СНПК може підпадати під визначення інших видів насильства, заборонених міжнародним законодавством. Наприклад:

• Відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, СНПК може бути основним актом геноциду;
• Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію расової дискримінації, СНПК може бути однією з форм расової дискримінації;
• Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок, СНПК може бути проявом дискримінації/насильства щодо жінок (група, яка включає дівчат, якщо інше не зазначено в Посібнику) та/або гендерно зумовленого насильства;
• Відповідно до Конвенції проти катувань, СНПК може бути класифіковане як катування та/або інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
• Відповідно до Конвенції про права дитини, СНПК може підпадати під визначення насильства над дітьми та жорстокого поводження з дітьми;
• Відповідно до Конвенції про права осіб з інвалідністю, СНПК може прирівнюватися до насильства щодо осіб з інвалідністю;
• Відповідно до Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція), СНПК може бути однією з форм домашнього насильства.

Відповідно, різні системи можуть накладати на держави різні зобов’язання (як за змістом, так і за обсягом). Такі зобов’язання, водночас, не є взаємовиключними: наприклад, держави можуть бути зобов’язані запобігати або реагувати на випадки СНПК, що становлять расову дискримінацію і разом з тим є гендерно зумовленим насильством. Крім того, кілька рамкових документів (як на регіональному, так і на міжнародному рівні) часто містять посилання на підходи одне одного щодо СНПК. Держави не повинні виконувати свої зобов’язання за конкретним інструментом або правовим полем ізольовано: Міжнародний суд ООН (МС ООН) підкреслив, що “міжнародний інструмент повинен тлумачитися і застосовуватися в рамках всієї правової системи, що діє на момент тлумачення”.¹⁹ Таким чином, держави повинні розглянути можливість прийняття цілісного, міжгалузевого підходу до виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань щодо запобігання та реагування на СНПК.

У наступних 5 підрозділах ми надаємо читач(к)ам інформацію, яку держави повинні враховувати для виконання своїх зобов’язань за міжнародним правом щодо запобігання та комплексного реагування на СНПК. Ми починаємо з аналізу того, як розвивалося законодавство щодо захисту осіб, які стикаються з множинними формами дискримінації. Потім мова йде про те, які групи можуть бути найбільш вразливими до порушень прав людини через структурні умови ризику. Далі ми проілюструємо, як різні галузі міжнародного права взаємодіють між собою для боротьби з СНПК. Після чого ми пояснюємо, як за певних обставин держави повинні виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання за межами своїх кордонів. Нарешті, ми розглянемо, як держави повинні реагувати на СНПК, вчинене приватними суб’єктами.

5.2. Міжгалузевий підхід до міжнародного права🔗

Інтерсекційність – це термін, запропонований професоркою Кімберлі Креншоу. Спочатку вона використовувала цей термін для аналізу численних і перехресних форм дискримінації, з якими стикаються афроамериканські жінки в Сполучених Штатах.²⁰ За останні кілька десятиліть договірні органи ООН з прав людини (комітети експертів/ок, які стежать за виконанням державами договорів з прав людини) та регіональні системи захисту прав людини почали застосовувати інтерсекційність під час розгляду порушень прав людини.

Приклад з практики: Справа “Гонсалес Луї та інші проти Еквадору” стосується дівчинки Талії, яка після інфікування ВІЛ внаслідок переливання крові, що не була перевірена на інфекційні захворювання, була позбавлена можливості відвідувати школу, зазнавала дискримінації з боку шкільної адміністрації та вчителів(-ок), а також була виселена та змушена переїжджати разом з родиною кілька разів, коли власники житла дізнавалися про її стан. Хоча цей випадок не стосується СНПК, він ілюструє, як можна використовувати інтерсекційний підхід у роботі з особами, які зазнають множинних і перехресних форм дискримінації.

Міжамериканський суд з прав людини встановив, що дискримінація Талії була пов’язана з декількома факторами, зокрема з тим, що “вона є жінкою, людиною, яка живе з ВІЛ, людиною з інвалідністю, неповнолітньою, а також через її соціально-економічний статус”, що підвищувало її вразливість і посилювало шкоду, якої вона зазнала.²¹ У цьому сенсі дискримінація, якої зазнала заявниця, була множинною. Суд, встановивши, що держава порушила право заявниці на освіту серед інших прав, вказав, що дискримінація “була спричинена не лише численними факторами, але й виникла внаслідок конкретної форми дискримінації, яка є результатом перетину цих факторів”. “Якби одного з цих факторів не існувало, дискримінація була би іншою”.

Дійсно, бідність [заявниці] вплинула на початковий доступ до медичної допомоги, яка була не найкращої якості і, навпаки, призвела до інфікування ВІЛ. Обставини бідності також вплинули на труднощі з доступом до системи освіти та підтриманням гідного життя. Відтак, оскільки Талія була ВІЛ-інфікованою дитиною, перешкоди, яких вона зазнала в доступі до освіти, негативно вплинули на її загальний розвиток, що також є диференційованим впливом, враховуючи роль освіти в подоланні гендерних стереотипів. Як дитина з ВІЛ, вона потребувала більшої підтримки з боку держави для свого подальшого життя. Як жінка, Талія описала дилеми, які вона відчуває щодо майбутнього материнства та взаємодії в інтимних стосунках, і зазначила, що вона не отримала відповідних консультацій.²²

Випадок Талії демонструє, що дискримінація не впливає на всіх однаково, і що її наслідки “є більш серйозними для представників(-ць) вразливих груп”.²³ Окремі види дискримінації (наприклад, сексизм, ейджизм, расизм, гомофобія та трансфобія) слід розглядати як єдину систему, що породжує утиски. Людина має одночасно кілька ідентичностей (наприклад, дитина з інвалідністю, яка належить до етнічної меншини), і всі вони впливають не лише на те, як вона сама сприймає себе, але й на те, як її сприймає суспільство.

5.3 Поняття “вразливості” у міжнародному праві прав людини🔗

У міжнародному праві поняття “вразливості” використовується для позначення осіб, які є “більш схильними до шкоди, ніж інші”.²⁴ З точки зору прав людини, їхнє становище є “більш складним, ніж становище інших членів суспільства”. ²⁵

Особи, які перебувають у вразливому становищі, мають такі характеристики, як стать, імміграційний статус та/або соціально-економічна депривація, що тягнуть за собою зовнішні, структурні умови ризику, які ставлять їх у становище підвищеної вразливості до порушень прав людини.²⁶

Як наслідок, такі особи потребують “особливого захисту”.²⁷ Стурбованість питанням захисту вразливих осіб не тільки призвела до консолідації МППЛ після Голокосту, але й лягла в основу усіх договорів ООН і регіональних договорах з прав людини, прийнятих після 1948 року, та продовжує займати там чільне місце.²⁸

Однак вразливість не слід розуміти як біологічний ідентифікатор: вразливість не обов’язково є невід’ємною або внутрішньою ознакою людського стану. Швидше за все, суспільні структури відіграють головну роль у створенні та посиленні вразливості. Вразливі особи стикаються з перешкодами у здійсненні своїх прав, які можуть бути наслідком “історичних моделей стигматизації чи дискримінації”.²⁹

Наприклад, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнав, що роми є вразливою меншиною “внаслідок їхнього важкого минулого та постійного виселення”, спричиненого спалахами расової чи соціальної ненависті та напруженими відносинами між громадами, що призвело до “гнітючого становища”, в якому сьогодні знаходиться більшість ромів.³⁰ Аналогічно, ЄСПЛ вважає, що “люди, які живуть з ВІЛ, є вразливою групою, яка в минулому зазнавала упереджень і стигматизації”. Незнання про поширення ВІЛ породило упередження, які, в свою чергу, призвели до стигматизації та маргіналізації людей, які живуть із ВІЛ:

У міру того, як шляхи передачі ВІЛ/СНІДу ставали все більш зрозумілими, було визнано, що ВІЛ-інфекція може бути пов’язана з певною поведінкою – такою, як одностатеві сексуальні стосунки, ін’єкційні наркотики, проституція або безладне статеве життя – що вже була стигматизована в багатьох суспільствах, створюючи таким чином хибний зв’язок між інфекцією та особистою безвідповідальністю і посилюючи інші форми стигматизації та дискримінації, такі як расизм, гомофобія і жінконенависництво.³¹

Усвідомлення впливу, який суспільні структури можуть мати на сприяння порушенням прав людини, має фундаментальне значення для запобігання та реагування на СНПК. РБ ООН визнала, що дискримінація жінок і дівчат, недостатнє представництво жінок на керівних та лідерських посадах, вплив дискримінаційних законів та їхнє гендерно зумовлене правозастосування, шкідливі соціальні норми та практики, культурні уявлення про невразливість чоловіків до сексуального насильства, структурна нерівність, дискримінаційні погляди на жінок або гендерні ролі в суспільстві, а також відсутність доступних послуг для постраждалих від СНПК – все це посилює вразливість до СНПК. СНПК відбувається за умов сексуального та гендерно зумовленого насильства, що непропорційно впливає на різні групи жінок і дівчат, а також на чоловіків і хлопців, як у мирний час, так і під час збройного конфлікту.³² За загальним правилом, держави повинні надавати особливий захист особам, які перебувають під загрозою порушення прав людини через:

• Расу та колір шкіри;
• Стать, гендерну ідентичність і самовираження, сексуальну орієнтацію та статеві ознаки;
• Інвалідність;
• Вік;
• Стан здоров’я;
• Мову;
• Релігію;
• Політичні чи інші переконання;
• Національне або соціальне походження;
• Місце народження та громадянство;
• Заміжжя та сімейний стан;
• Економічну та соціальну ситуацію.³³

Цей перелік не є вичерпним. Нижче наведено коротке пояснення того, як певні групи перебувають у вразливому становищі і в результаті піддаються подальшому насильству, дискримінації та/або маргіналізації.

Жінки. Гендерна рівність – це не лише основне право людини; досягнення гендерної рівності має значні соціально-економічні наслідки. “Розширення прав і можливостей жінок сприяє процвітанню економіки, стимулюючи продуктивність і зростання”.

Проте гендерна нерівність залишається глибоко вкоріненою в кожному суспільстві. Жінки не мають доступу до гідної роботи, стикаються з професійною сегрегацією та розривом в оплаті праці. Жінкам занадто часто відмовляють у доступі до базової освіти та охорони здоров’я. В усіх частинах світу вони зазнають насильства та дискримінації. Вони недостатньо представлені в процесах ухвалення політичних та економічних рішень.³⁴

Нижчий статус, в якому часто опиняються жінки, “закріплений в історії, культурі та традиціях” і наражає їх на ризик “конкретних порушень, таких як гендерно зумовлене насильство, торгівля людьми та дискримінація за ознакою статі”.³⁵ В умовах конфлікту сексуальне насильство щодо жінок і дівчат є поширеним явищем і використовується як військова тактика:³⁶ Більшість із 3300 випадків СНПК, які ООН змогла підтвердити у 2021 році, стосувалися жінок і дівчат (ця цифра не відображає повного масштабу і поширеності СНПК).³⁷

Діти. Діти значною мірою залежать від дорослих у задоволенні своїх базових потреб, включаючи їжу, охорону здоров’я та освіту. Проте обставини змушують багатьох з них справлятися з цим самостійно. Мільйони дітей, “особливо наймолодші, найбідніші та найбільш маргіналізовані”, не мають доступу до поживних продуктів харчування:³⁸ майже половина всіх смертей серед дітей віком до 5 років пов’язана з недоїданням.³⁹ У 2021 році 25 мільйонів дітей не отримали життєво важливих вакцин.⁴⁰ 64 мільйони дітей молодшого шкільного віку залишаються поза школою, “причому більшість з них походять з маргіналізованих груп”.⁴¹

У гуманітарних ситуаціях діти особливо схильні до ризику:

Під час збройних конфліктів, стихійних лих та інших надзвичайних ситуацій діти можуть бути змушені покинути свої домівки, деякі з них розлучаються зі своїми сім’ями, наражаючись при цьому на експлуатацію та насильство. Вони ризикують отримати травми та померти. Вони можуть бути завербовані збройними силами. Для дівчат та жінок особливо зростає загроза гендерно зумовленого насильства.⁴²

ЛГБТКІ+ люди. Гомофобні та трансфобні настрої, часто в поєднанні з відсутністю належного правового захисту від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерного самовираження та статевих ознак, наражають на небезпеку лесбійок, геїв, бісексуалів, трансґендерів, квір- та інтерсексуалів (ЛГБТКІ) та інших (+. “+” символізує численні ґендерні ідентичності та сексуальності, що не можуть бути вміщені в коротку абревіатуру) людей у всьому світі.⁴³

ЛГБТКІ+ люди зазнають дискримінації на ринку праці, в школах та лікарнях, жорстокого поводження та відмови від них у власних сім’ях. Вони стають об’єктом фізичного нападу – їх б’ють, піддають сексуальному насильству, катують і вбивають.

Дискримінація та насильство на ґрунті ненависті щодо ЛГБТКІ+ людей є широко розповсюдженим, жорстоким і часто безкарним явищем, а для тих, хто належить до расових меншин, ситуація ще гірша. Вони також стають потерпілими від катувань і жорстокого поводження, в тому числі в місцях позбавлення волі, клініках і лікарнях.

У близько 77 країнах дискримінаційні закони криміналізують одностатеві стосунки за взаємною згодою, наражаючи людей на ризик арешту, судового переслідування, ув’язнення, та навіть, щонайменше, у п’яти країнах, смертної кари.⁴⁴

Існуюча дискримінація та насильство щодо ЛГБТКІ+ осіб загострюється під час конфлікту. Транс- та інтерсексуальні люди, які не мають ідентифікаційних документів з гендерними маркерами, що відповідають їхній гендерній ідентичності, “можуть втратити доступ до замісної гормональної терапії або інших видів медичного лікування”. Деякі з них не можуть покинути країни, охоплені війною, оскільки транс-жінки та небінарні люди, яким при народженні присвоєно чоловічу стать, “вважаються “чоловіками” і – як потенційні рекрути – не мають права виїжджати звідти”. Загалом ЛГБТКІ+ люди можуть бути навіть не допущені до евакуації та реагування на надзвичайні ситуації.⁴⁵

У повідомленнях про переслідування осіб через їхню реальну або припущену сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність, гендерне самовираження та статеві ознаки також згадується сексуальне насильство, включаючи примусове оголення, зґвалтування, “скоєне як урядовими силами, так і озброєними групами, зокрема в місцях позбавлення волі”,⁴⁶ а також побиття статевих органів та фальшиве анальне або вагінальне “обстеження”, яке нібито “має на меті “підтвердити” їхню стать, а також з’ясувати, чи не відбувалося проникнення до анального отвору”.⁴⁷

Особи з інвалідністю. Понад мільярд людей у всьому світі живуть з тією чи іншою формою інвалідності.⁴⁸ Люди з інвалідністю щодня стикаються з дискримінацією та бар’єрами, які обмежують їхню участь у житті суспільства нарівні з іншими.

Наприклад, їм часто відмовляють у праві бути прийнятими до школи та на роботу, жити незалежно в громаді, голосувати, брати участь у спортивних та культурних заходах, користуватися соціальним захистом, доступом до правосуддя, давати згоду на медичне лікування або відмовлятися від нього, вільно вступати в юридичні зобов’язання, як-от відкриття банківського рахунку, спадкування або купівля майна.⁴⁹

Після початку збройного конфлікту особи з інвалідністю часто не мають доступу до “основних потреб для виживання, таких як їжа, вода, житло, медична та гуманітарна допомога”.

Побоюючись за своє життя і безпеку, коли багато хто змушений покидати свої домівки, люди з інвалідністю часто залишаються або просто не можуть виїхати, стикаючись з проблемами і бар’єрами, які посилюються військовими діями.

Військові дії в містах, а також застосування вибухової зброї з великим радіусом ураження в населених пунктах призводять до того, що багато постраждалих залишаються з інвалідністю на все життя або отримують важкі психологічні травми. Ті медичні заклади, що залишилися в таких умовах, часто переповнені хворими і пораненими, як правило, зі складними травмами.

Люди з інвалідністю, які вже стикаються з дискримінацією та стигматизацією в мирний час, часто зазнають ще більшої шкоди під час збройних конфліктів, зокрема, зазнають безпосередніх або невибіркових нападів. Жінки та дівчата з інвалідністю стикаються з підвищеним ризиком сексуального насильства, а хлопців та чоловіків з інвалідністю примусово вербують або помилково вважають членами сторін конфлікту. Установи, в яких проживають люди з інвалідністю або які піклуються про них, стають об’єктом для нападів або використовуються як “живий щит”.⁵⁰

Біженці(-ки), шукачі(-ки) притулку та внутрішньо переміщені особи. Біженці(-ки) – це особи, які покинули свою країну через загрозу переслідувань і отримали міжнародний захист.⁵¹ Шукачі(-ки) притулку – це особи, “чиї прохання про надання притулку наразі не розглянуті”.⁵² Внутрішньо переміщені особи – це особи, які були змушені покинути свої домівки, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, загального насильства та порушень прав людини, і не перетинали кордон.⁵³

На кінець 2021 року у світі налічувалося 89,3 мільйона вимушених переселенців “внаслідок переслідувань, конфліктів, насильства, порушень прав людини або подій, що серйозно порушують громадський порядок”. Багато з них стикаються з расизмом та/або ксенофобією, виключенням з місцевих громад та позбавлення громадянства, внаслідок чого вони стають особами без громадянства.⁵⁴

Національні або етнічні, релігійні та мовні меншини. Значна кількість порушень прав людини є результатом дискримінації, расизму та ізоляції за ознаками раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, мови, релігії, соціального походження та народження.

Не існує узгодженого на міжнародному рівні визначення того, хто є меншиною. Існування меншини – це питання факту, що має як об’єктивні чинники (такі як наявність спільної етнічної, мовної чи релігійної приналежності), так і суб’єктивні (зокрема, те, що люди повинні ідентифікувати себе як приналежні до національної або етнічної, релігійної чи мовної меншини).⁵⁵

Корінні народи. У світі налічується понад 476 мільйонів представників корінних народів.

Корінні народи об’єднує історична спадкоємність з певним регіоном до колонізації та міцний зв’язок зі своїми землями. Вони зберігають, принаймні частково, відмінні соціальні, економічні та політичні системи. Вони мають різні мови, культури, віросповідання і системи знань. Корінні народи сповнені рішучості підтримувати і розвивати свою ідентичність і окремі інститути, і вони утворюють недомінуючу складову суспільства.⁵⁶

Представники корінних народів майже втричі частіше живуть в умовах крайньої бідності, ніж їхні некорінні співвітчизники.⁵⁷ Під час конфлікту вони опиняються в групі найбільшого ризику через бідність, політичну маргіналізацію та системну дискримінацію, з чим вони досі стикаються.

У деяких країнах корінні народи стають потерпілими від масових вбивств, що здійснюються армією або воєнізованими групами під час конфліктів. У багатьох випадках жінок корінних народів використовують як “військову здобич” і піддають сексуальному насильству та зґвалтуванням. Дітей корінних народів іноді примусово вербують для участі у збройних конфліктах, змушуючи покидати їхні домівки та дитинство.⁵⁸

5.4. Взаємодія різних груп права між собою🔗

5.4.1. Взаємодія між МГП та МППЛ🔗

МГП застосовується лише під час збройних конфліктів. З іншого боку, МППЛ застосовується завжди і в усіх ситуаціях.⁵⁹ Хоча ці дві галузі не є ідентичними, часом вони є схожими. При тлумаченні спільних понять (таких як жорстоке, нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження) експерт(к)и часто посилаються на МППЛ, щоб розширити тлумачення МГП (або навпаки).⁶⁰ Положення МГП та МППЛ, що стосуються СНПК, значною мірою доповнюють та підсилюють одне одного. Як правило, для визначення міжнародних зобов’язань держав необхідно брати до уваги як МГП, так і МППЛ.⁶¹

Однак, якщо одночасне застосування МГП і МППЛ призводить до правової колізії, краще вдатися до індивідуального підходу і застосувати положення, яке містить більш детальні вказівки щодо проблеми, яку необхідно вирішити.⁶²

5.4.2. Взаємодія між різними договорами ООН з прав людини🔗

Усі права в договорах з прав людини є “універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними”. Держави повинні ставитися до прав людини “справедливо і рівноправно, на однакових засадах і з однаковою увагою”.⁶³

З огляду на це, Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 68/268 про зміцнення та вдосконалення функціонування договірних органів ООН з прав людини. ГА ООН рекомендувала договірним органам, незважаючи на те, що вони мають свої власні чіткі мандати, узагальнювати передовий досвід і методології, “забезпечуючи узгодженість дій між договірними органами та стандартизацію методів роботи”.⁶⁴

Ця рекомендація стосується процедурних, а не матеріальних питань: держави не повинні застосовувати гармонізований, узагальнений підхід до захисту прав людини. Адже це може зашкодити врахуванню інтересів меншин, людей з інвалідністю або гендерних аспектів, які можуть стати у нагоді при імплементації різних договорів у сфері прав людини.

Як правило, держави не повинні тлумачити зобов’язання за різними договорами з прав людини, які потенційно можуть суперечити одне одному, як суперечливі. Наприклад, Комітет з прав людей з інвалідністю та Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок заявили, що гендерна рівність і права людей з інвалідністю “є взаємодоповнюючими поняттями”, і що посилання на права людей з інвалідністю для обмеження або заборони доступу жінок до безпечних абортів “є неправильним тлумаченням Конвенції про права людей з інвалідністю”.⁶⁵

За малоймовірних обставин, коли суперечність не підлягає вирішенню, можливим підходом є застосування положення, яке найбільше сприяє реалізації відповідного права людини.⁶⁶

5.4.3. Взаємодія між міжнародним та регіональним правом прав людини🔗

Усі права в договорах з прав людини, включаючи регіональні договори, є “універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними”. Держави повинні ставитися до прав людини “справедливо і рівноправно, на однакових засадах і з однаковою увагою”. “Незважаючи на важливість національних і регіональних особливостей і різних історичних, культурних і релігійних традицій”, держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, повинні заохочувати і захищати всі права людини і основні свободи.⁶⁷

Як наслідок, держави повинні застосовувати аналогічний підхід до потенційних колізій між міжнародним і регіональним правом у галузі прав людини і визнати, що вони підсилюють одне одного.⁶⁸ Це також є загальною практикою Генеральної Асамблеї ООН, Ради ООН з прав людини та Управління Верховного комісара ООН з прав людини.⁶⁹

5.4.4. Взаємодія між МГП, МППЛ та іншими міжнародно-правовими інструментами🔗

Відповідного до міжнародного права існує презумпція відсутності колізій між міжнародно-правовими нормами. Така презумпція ґрунтується на припущенні, що держави “діють послідовно і не укладають угод, які суперечать попередньо встановленим правам або зобов’язанням”.⁷⁰ Як правило, інструменти, що стосуються одного і того ж питання, повинні взаємодоповнювати одне одного.⁷¹ Колізій можна уникнути завдяки посиланню на Віденську конвенцію про право міжнародних договорів – документ, який кодифікує звичаєве право⁷² і містить вказівки щодо того, як гармонійно інтерпретувати положення, які можуть суперечити один одному, і чи має одне з них мати перевагу над іншим.⁷³

Тематичне дослідження: Міжнародний договір про торгівлю зброєю. Договір про торгівлю зброєю (МДТЗ), який наразі ратифікували 113 держав-учасниць, є міжнародним договором, що регулює міжнародну торгівлю звичайними озброєннями і спрямований на запобігання та викорінення незаконної торгівлі ними шляхом встановлення міжнародних стандартів, що регулюють передачу озброєнь.⁷⁴ Згідно зі статтею 7 Договору, держави повинні оцінити можливість того, що звичайні озброєння або засоби, які вони бажають експортувати, можуть бути використані для вчинення або сприяння вчиненню серйозних порушень МГП та/або МППЛ, включаючи серйозні акти гендерно зумовленого насильства або насильства проти жінок і дітей.⁷⁵ Якщо після проведення такої оцінки і за відсутності доступних пом’якшувальних заходів держава-учасниця, що експортує, визначить, що існує переважаючий ризик, вона не повинна надавати дозвіл на експорт.⁷⁶

Деякі договірні органи виявили, що договори, за виконанням яких вони спостерігають, вже вимагають від держав-учасниць регулювати міжнародну передачу озброєнь.⁷⁷ Однак це не спричинило супереченостей між інструментами. Зобов’язання, які держави мають за такими договорами, фактично підкріплюються МДТЗ. Наприклад, Комітет CEDAW зазначив, що ратифікація та імплементація МДТЗ допоможе державам вирішити проблему гендерного впливу на міжнародну торгівлю зброєю.⁷⁸

РБ ООН також визнала прийняття МДТЗ і відзначила актуальність статті 7(4) (про експорт зброї, що використовується для вчинення або сприяння вчиненню гендерно зумовленого насильства або насильства проти жінок і дітей) для свого порядку денного “Жінки, мир і безпека”.⁷⁹

5.5. Екстериторіальна сфера дії міжнародно-правових зобов’язань: розуміння юрисдикції🔗

Держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань відповідно до МГП за межами своєї території. Оскільки метою МГП є регулювання поведінки однієї або декількох держав, що беруть участь у міжнародному (тобто міждержавному) збройному конфлікті на території іншої держави, немає сумнівів, що МГП застосовується до екстериторіальної поведінки держави, хоча географічна сфера застосування МГП не є необмеженою.⁸⁰ Те ж саме стосується і неміжнародних збройних конфліктів:⁸¹ Норми МГП відображають “елементарні міркування гуманності” і застосовуються відповідно до звичаєвого міжнародного права до будь-якого конфлікту, як міжнародного, так і неміжнародного.⁸² Сторони конфлікту “не можуть бути звільнені від своїх зобов’язань згідно із МГП, коли конфлікт виходить за межі території однієї держави”.⁸³

Щодо МППЛ питання є більш складним. Для того, щоб держава мала обов’язки щодо дотримання прав людини по відношенню до осіб (включаючи осіб, які не є громадянами цієї держави),⁸⁴ а також для того, щоб особи могли користуватися правами людини, які забезпечуються цією державою, ця держава повинна мати юрисдикцію (тобто “повноваження, відповідальність або контроль”) над цими особами або територією, де такі особи перебувають.⁸⁵ Юрисдикція держав відповідно до МППЛ відрізняється від:

• Юрисдикції держав за загальним міжнародним правом, яка визначає, чи мають держави право встановлювати свою публічну, суверенну владу і вживати законодавчих, виконавчих або судових заходів;
• Юрисдикції (тобто “компетенції”, яку можна розуміти як наявність повноважень) судових та інших органів, включаючи договірні органи з прав людини, розглядати скарги та виносити рішення щодо спору;
• Атрибуція, яка визначає, чи можна приписати державі шкідливу поведінку конкретних осіб.⁸⁶

Для встановлення юрисдикції держави у сфері прав людини контроль має бути ефективним.⁸⁷ Критеріями ефективності контролю можуть виступати просторовий, персональний або функціональний.

Просторова юрисдикція. Просторова юрисдикція стосується ефективного контролю, який держава здійснює над певною територією. Як правило, вважається, що держава має юрисдикцію над власною територією. Хоча екстериторіальна юрисдикція є винятковою, фактичні та юридичні елементи, включаючи “військові дії або дії сил державної безпеки, які вказують на “контроль”, “владу” або “повноваження”, можуть встановити юрисдикцію. ⁸⁸

Зазвичай це відбувається тоді, коли держави здійснюють ефективний контроль над окупованими територіями. Окупаційна держава (тобто держава, яка взяла під свою владу територію держави-супротивника)⁸⁹ повинна забезпечувати дотримання МППЛ і захищати мешканців окупованих територій “від актів насильства і не терпіти такого насильства з боку будь-якої третьої сторони”.⁹⁰ Залежно від обставин, держави, які не можуть вважатися державами-окупантами, все ще можуть мати ефективний контроль над певною територією.⁹¹

Персональна юрисдикція. Держави можуть здійснювати ефективний контроль над конкретними особами, які перебувають на їхній території або за її межами, і, таким чином, мають персональну юрисдикцію. Зазвичай це відбувається у випадках, коли:⁹²

• Держави через своїх представників, включаючи військовослужбовців, поліцію та сили безпеки, мають фізичний контроль над цими особами, наприклад, над затриманими особами;⁹³
• Держава здійснює повноваження, які зазвичай здійснюються урядом, що погодився, запросив або дав згоду на присутність цієї держави на своїй території, наприклад, на підставі договору або резолюції РБ ООН.⁹⁴

Функціональна юрисдикція. Під функціональною юрисдикцією розуміють контроль, який держави можуть здійснювати над діяльністю, що впливає на реалізацію прав людини. Держава має екстериторіальні зобов’язання за МППЛ, коли її поведінка, включаючи “її військову або іншу діяльність”, або поведінка приватних суб’єктів може призвести до заподіяння шкоди правам людини “прямим і обґрунтовано передбачуваним чином”.⁹⁵

Функціональна юрисдикція є найширшою за своєю природою.⁹⁶ Однак держава не може нести відповідальність за кожне порушення прав людини, скоєне в межах її юрисдикції: необхідно вивчати конкретні обставини кожної справи.⁹⁷ Для того, щоб визначити, чи порушила держава свої зобов’язання за МППЛ, необхідно встановити, що:

• На момент вчинення порушення органи влади знали або повинні були знати про реальну і неминучу небезпеку для прав людини, але не вжили всіх розумних заходів для запобігання або усунення цієї небезпеки;
• Існував причинно-наслідковий зв’язок між порушенням, вчиненим у межах юрисдикції держави, та шкодою, заподіяною життю та/або недоторканності цієї особи.⁹⁸

5.6. Запобігання та реагування на СНПК, вчинене приватними суб’єктами🔗

Всі сторони конфлікту, державні чи недержавні, громадські чи приватні, зобов’язані дотримуватися положень МГП.⁹⁹ Щодо МППЛ, то тут справа складніша. Хоча існують дискусії щодо того, чи застосовується МППЛ безпосередньо до приватних суб’єктів, всі договори з прав людини вимагають від держав захищати всіх, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, від порушень, скоєних приватними суб’єктами, в тому числі недержавними збройними угрупованнями.

Стаючи учасниками міжнародних договорів, держави беруть на себе зобов’язання та обов’язки за міжнародним правом поважати, захищати та реалізовувати права людини. Зобов’язання поважати права людини означає, що держави повинні утримуватися від втручання або обмеження здійснення прав людини. Зобов’язання захищати вимагає від держав захищати окремих осіб і групи осіб від порушень прав людини. Зобов’язання дотримуватися означає, що держави повинні вживати позитивних заходів для сприяння здійсненню основних прав людини.¹⁰⁰

Для наших цілей відповідним зобов’язанням є зобов’язання захищати (або ж забезпечувати).¹⁰¹ Держави повинні захищати людей не тільки від порушень прав людини, скоєних їхніми представниками, але й від порушень, скоєних приватними особами або організаціями.¹⁰² Заходи захисту включають превентивні заходи, такі як прийняття законодавства та створення регуляторних і моніторингових механізмів у приватній сфері, а також заходи реагування, такі як розслідування порушень прав людини та притягнення винних до відповідальності.¹⁰³ Чи виконали держави свої зобов’язання щодо захисту прав людини, визначається за допомогою критерію на дотримання належної сумлінності.¹⁰⁴

Суть справи “Веласкес-Родрігес проти Гондурасу” (Velásquez-Rodríguez v Honduras) стосувалася насильницького затримання та зникнення Манфредо Веласкеса, студента університету, до чого був причетним уряд Гондурасу. Виявивши, що з 1981 по 1984 рік у Республіці Гондурас “від 100 до 150 осіб зникли безвісти, і про багатьох з них більше ніколи не було чути”, Міжамериканський суд постановив, що держава може нести відповідальність за порушення прав людини, що скоюються приватними особами або, якщо ті, хто їх вчинив, не були встановлені через те, що держава “не вжила належних заходів для запобігання порушенню або реагування на нього”, як того вимагає Американська конвенція з прав людини.¹⁰⁵

Існування конкретного порушення саме по собі не є доказом того, що держава не вжила захисних заходів. Однак держава має юридичний обов’язок:

[Вживати розумних заходів для запобігання порушенням прав людини та використовувати наявні в її розпорядженні засоби для проведення серйозного розслідування порушень, скоєних у межах її юрисдикції, виявлення винних, призначення відповідного покарання та забезпечення адекватної компенсації потерпілим.

Обов’язок запобігання включає всі ті засоби правового, політичного, адміністративного та культурного характеру, які сприяють захисту прав людини і забезпечують, щоб будь-які порушення розглядалися і трактувалися як незаконні дії, які, як такі, можуть призвести до покарання винних і зобов’язання відшкодувати потерпілим завдані збитки.¹⁰⁶

Невиконання цього юридичного обов’язку може тягнути за собою міжнародну відповідальність держави.¹⁰⁷