Відповідно до статті 5 Американської конвенції, кожна людина “має право на повагу до її фізичної, психічної та моральної цілісності”, і ніхто, особливо жінки,³⁴ не може бути підданий катуванню або жорстокому поводженню. Відповідно до статті 1, держави-учасниці зобов’язуються поважати права і свободи, визнані в Конвенції, і забезпечувати їх усім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією.

Статті 1 і 5, якщо їх читати разом, передбачають, що держави повинні забезпечити, щоб жодна особа, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, не зазнавала катувань або жорстокого поводження. Це зобов’язання не є суто негативним за своєю природою: хоча держави повинні уникати втручання в права і свободи, закріплені в Американській конвенції, вони також повинні вживати заходів для запобігання такому втручанню. ³⁵

По-перше, держави повинні криміналізувати сексуальне насильство і забезпечити, щоб його визначення включало відсутність згоди як центральний елемент. Згода може бути встановлена лише через дії, які чітко виражають волю особи до вчинення дії у вільний, зворотній спосіб, наприклад, усна згода або поведінка, яка чітко демонструє добровільну участь.³⁶ Критерії, які визначають відсутність згоди, включають:

• Застосування сили або погроза її застосування;
• Примус або страх насильства чи репресій;
• Залякування;
• Затримання та/або позбавлення волі;
• Психологічне пригнічення;
• Зловживання владою;
• Нездатність зрозуміти сексуальне насильство [те, що воно відбувається].³⁷

Держави повинні законодавчо закріпити, що згода не може бути надана:

• Коли примус, погроза силою або примусове середовище підірвали здатність постраждалої особи дати вільну та добровільну згоду;
• Коли постраждала не здатна дати вільну згоду;
• Коли постраждала мовчить та/або не чинить опір сексуальному насильству; та
• Коли в умовах примусу існує динаміка влади, яка змушує постраждалу брати участь в акті через страх перед репресіями.³⁸

На національному рівні держави повинні виконувати свої державні функції відповідно до прав людини.³⁹ Судова влада, зокрема, не повинна застосовувати або тлумачити договори з прав людини у спосіб, що суперечить їх об’єкту та меті. ⁴⁰

Відповідно до статті 7(а) Конвенції Белен-ду-Пара, держави повинні утримуватися від вчинення насильства щодо жінок і забезпечувати, щоб їхні органи влади, посадові особи, персонал, агенти та установи діяли відповідно до цього зобов’язання.⁴¹

СНПК, вчинене із застосуванням сили. Співробітники правоохоронних органів у жодному випадку не мають права вдаватися до сексуального насильства при застосуванні сили.⁴² У справі “Жінки Атенко” (Women of Atenco), в якій співробітники поліції застосували надмірну силу та сексуальне насильство проти одинадцяти жінок, Суд визнав, що держава не виконала своїх зобов’язань:

1. Адекватно врегулювати застосування сили у національному законодавстві;
2. Навчати і виховувати свій правоохоронний персонал щодо стандартів і принципів захисту прав людини при застосуванні сили;
3. Створити механізми контролю за легітимністю застосування сили; та
4. Поважати та забезпечувати права постраждалих від застосування надмірної та незаконної сили.⁴³

Як правило, держави повинні запобігати порушенням прав людини, “в тому числі вчиненим приватними третіми особами”. Зобов’язання запобігати є одним із засобів, і воно не обов’язково є недотриманим, коли право вже порушено.⁴⁴ Крім того, відповідно до Конвенції Белен-ду-Пара, держави повинні запобігати, карати та викорінювати насильство щодо жінок, незалежно від того, у якій сфері воно – в публічній чи приватній. ⁴⁵

Для встановлення відповідальності держави за дії третіх осіб Суд постановив, що “загального контексту співпраці та мовчазної згоди недостатньо”. Скоріше, мовчазна згода або співпраця з боку держави повинна бути “конкретною за певних обставин”. У зв’язку з цим Суд розглядає, чи порушення було скоєно “за підтримки або толерантності” держави, або чи дозволила держава вчинити порушення, не запобігши йому і не покаравши порушника.

Відповідно до Міжамериканської конвенції про запобігання катуванням і покарання, такі особи можуть нести відповідальність за катування, що становлять собою жорстоке поводження і насильство:

• Державний службовець або працівник, під час виконання своїх обовʼязків, який наказує, підбурює або спонукає до катувань, або безпосередньо вчиняє їх, або, “маючи можливість запобігти, не робить цього”; або
• Особа, яка за підбурюванням цього державного службовця або працівника наказує, підбурює або спонукає до катувань, безпосередньо вчиняє їх або є співучасником. ⁴⁶

Нарешті, у ситуаціях конфлікту Суд встановив, що сексуальне насильство слід розглядати не як ізольоване питання, а як частину більш широкої ситуації. Коли держава зловживає надзвичайним станом і сексуальне насильство вчиняється проти жінок в умовах, коли вони вже піддаються ризику дискримінації, ця держава несе відповідальність за свою нездатність запобігти та відреагувати на СНПК, скоєне посадовими особами держави, особами, які діють з їхнього дозволу та/або мовчазної згоди, а також незаконними збройними формуваннями.⁴⁷

Відповідно до статті 1 Американської конвенції, держави повинні гарантувати права і свободи, передбачені Конвенцією, всім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією, “без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, економічного становища, народження або за будь-якою іншою ознакою”, включаючи “сексуальну орієнтацію, реальну чи уявну гендерну ідентичність або гендерне самовираження”.⁴⁸

При виконанні своїх зобов’язань держави повинні бути особливо уважними до осіб, які зазнають дискримінації, ускладненої багатьма факторами. Наприклад, жінка з числа корінних народів, яка постраждала від зґвалтування і не змогла отримати доступ до захисту через незнання державної мови.⁴⁹

Коли особи належать до “особливо вразливої групи”, зобов’язання держав зростають:⁵⁰ Держави повинні не тільки утримуватися від порушення їхніх прав, але й вживати позитивних заходів, виходячи з конкретних потреб особи в захисті.⁵¹

У справі Ангуло Лосада проти Болівії, яка стосувалася 16-річної дівчини, що зазнала сексуального насильства з боку її 26-річного двоюрідного брата, Суд зазначив, що ситуації вразливості повинні розглядатися у світлі перехресного зв’язку між різними факторами, такими як стать та дитинство. Жіноча стать та вік дівчини на момент вчинення щодо неї насильства, ставили її в ситуацію подвійної вразливості, оскільки:

• Злочинець був для неї авторитетною особою. Через цю нерівність у владі, згода не могла бути отримана;
• У національному судовому процесі заявниця була змушена кілька разів розповідати про сексуальне насильство, незважаючи на травму, яку це могло спричинити.⁵²

Жінки. Згідно зі статтею 9 Конвенції Белен-ду-Пара, держави повинні “особливо враховувати вразливість жінок до насильства” через, наприклад, їхнє расове чи етнічне походження або статус мігрантів, біженців чи переміщених осіб. Держави повинні приділяти аналогічну увагу “жінкам, які зазнають насильства під час вагітності або є особами з інвалідністю, неповнолітніми, людьми похилого віку, соціально та економічно незахищеними, постраждалими від збройного конфлікту або позбавленими свободи”.

Згідно зі статтею 22 Американської конвенції, кожна людина “має право шукати притулку на іноземній території”, якщо її переслідують “за політичні злочини або пов’язані з ними загальнокримінальні злочини”, і “отримати притулок на іноземній території”. Держави в жодному разі не можуть депортувати або повертати негромадян і непідданих⁵³ в країну, де їхнє право на життя або особисту свободу може бути порушене через їхню расу, національність, релігію, соціальний статус або політичні переконання.

Суд підтвердив, що відповідно до статті 5 Американської конвенції⁵⁴ держави не повинні повертати або висилати будь-яку особу до держави, де її життю або свободі може загрожувати небезпека внаслідок переслідувань “з конкретних причин або внаслідок загального насильства, іноземної агресії, внутрішніх конфліктів, масових порушень прав людини або інших обставин, що серйозно порушили громадський порядок”. ⁵⁵

Крім того, держави не повинні повертати або висилати будь-яку особу до третьої держави, де вона може бути згодом повернута до тієї держави, де первинно зазнала такого ризику.⁵⁶

Відповідно до статті 5 Американської конвенції, держави повинні поводитися з усіма особами, позбавленими волі, з повагою до їхньої людської гідності. ⁵⁷

Держава, яка відповідає за утримання місць позбавлення волі, повинна поважати основні права ув’язнених і захищати їхню гідність.⁵⁸ Якщо особа зазнає тілесних ушкоджень під час перебування під вартою представників держави, держава повинна надати задовільне пояснення того, що сталося.⁵⁹

У справі в’язниці Мігеля Кастро-Кастро Суд розглянув акти сексуального насильства, вчинені співробітниками державної поліції щодо жінок, які були беззахисними і “перебували під повним контролем і владою державних агентів”.⁶⁰ Суд встановив, що це насильство безпосередньо загрожувало гідності цих жінок і порушувало їхнє право на гуманне поводження.⁶¹ Суд зазначив, що зґвалтування затриманої представником держави є особливо грубим і гідним осуду діянням через вразливість постраждалої та зловживання владою з боку представника держави.⁶²

Суд вітає заходи, вжиті деякими державами для припинення сексуального насильства, зокрема, такі:

• Семінари та курси з питань насильства в системі освіти;
• Протоколи щодо запобігання сексуальному насильству; та
• Освітні та просвітницькі кампанії для поширення інформації про сексуальне та репродуктивне здоров’я, гендерно зумовлене та сексуальне насильство серед усього населення. ⁶³

Відповідно до рівня своєї зрілості, держави повинні включати адекватну та своєчасну інформацію в обов’язкові шкільні навчальні матеріали, щоб надати учням необхідні інструменти для запобігання, виявлення та повідомлення про ризики та випадки сексуального насильства, включаючи інформацію про важливість згоди в сексуальних стосунках.⁶⁴

Згідно зі статтею 8 Конвенції Белен-ду-Пара, держави також повинні запроваджувати освітні програми з метою:

• Змінювати соціальні та культурні гендерні моделі та протидіяти упередженням, звичаям і всім іншим практикам, які ґрунтуються на нерівності статей або на стереотипних ролях чоловіків і жінок, “які легітимізують або посилюють насильство щодо жінок”;
• Заохочувати ЗМІ до розробки керівних принципів, що сприятимуть викоріненню насильства щодо жінок у всіх його формах та підвищенню поваги до жіночої гідності.

Навчання для державних службовців/-иць. Для працівників/-ць правоохоронних органів держави повинні розробити стандарти навчання щодо необхідності врахування ґендерної перспективи в кримінальному процесі та подолання ґендерних стереотипів.⁶⁵ Тренінги мають бути спрямовані на деконструкцію гендерних стереотипів та хибних уявлень про сексуальне насильство.⁶⁶ Крім того, держави повинні навчати співробітників/-ць правоохоронних органів і військовослужбовців/-иць правам людини та міжнародному гуманітарному праву.⁶⁷

Там, де це доречно, держави повинні створити незалежну спостережну комісію для моніторингу підготовки поліцейських, на яку спрямована програма⁶⁸ :

1. Навчання поліцейських щодо врахування гендерної перспективи та дискримінаційного характеру гендерних стереотипів під час поліцейських операцій, а також щодо обов’язку поважати та захищати цивільне населення, з яким вони вступають у контакт; та
2. Навчання співробітників/-ць поліції стандартам застосування сили. Держави повинні включити цей навчальний план у регулярну підготовку державних службовців/-иць і співробітників/-ць поліції.⁶⁹ Згідно зі статтею 7 Міжамериканської конвенції про запобігання катуванням і покарання за них, держави повинні приділяти особливу увагу забороні застосування катувань під час допиту, затримання або арешту при підготовці співробітників/-ць поліції та інших державних службовців/-иць, відповідальних за утримання під вартою осіб, позбавлених волі.

Відповідно до статей 1(1) і 5 Американської конвенції, держави повинні розслідувати можливі акти катувань або жорстокого поводження, щоб забезпечити право кожного на гуманне поводження. ⁷⁰

За наявності обґрунтованих підстав вважати, що були застосовані катування або жорстоке поводження, держави зобов’язані розпочати та провести розслідування. Держави не можуть використовувати інші юридичні рішення або провадження, наприклад, той факт, що зґвалтування могло бути предметом приватного обвинувачення, для виправдання відмови у відкритті розслідування. ⁷¹

Під час кримінального розслідування сексуального насильства держави зобов’язані:

1. Документувати та координувати процедури розслідування, уникати упущень при зборі доказів та ретельно опрацьовувати докази;
2. Надавати постраждалій інформацію про будь-який прогрес у розслідуванні та кримінальному провадженні та, за необхідності, забезпечувати її належну участь на всіх етапах розслідування та судового розгляду;
3. Надавати постраждалій безоплатну правову допомогу на всіх етапах провадження;
4. Надавати як екстрену, так і, за необхідності, “постійну медичну, профілактичну та психологічну допомогу потерпілій”;⁷²
5. Надавати постраждалій,⁷³ , а також, за необхідності, іншим залученим особам, таким як свідки, експерти або члени сім’ї постраждалої, гарантії їхньої безпеки; ⁷⁴
6. Забезпечувати різні органи системи правосуддя всіма людськими та матеріальними ресурсами, необхідними для “належного, незалежного та неупередженого виконання своїх завдань”.⁷⁵

Розслідування має бути “серйозним, неупередженим та ефективним”,⁷⁶ незалежно від того, чи є порушник державним або приватним суб’єктом.

Розслідування має бути спрямоване “на встановлення істини, а також на переслідування, затримання, притягнення до відповідальності і, в кінцевому підсумку, покарання винних”.⁷⁷ Нерозслідування катувань і сексуального насильства під час збройних конфліктів та/або систематичних випадків “є порушенням зобов’язань держави щодо серйозних порушень прав людини”.⁷⁸

Відповідно до статей 1(1), 8 та 25 Американської конвенції, держави повинні забезпечити, щоб постраждалі або їхні найближчі родичі знали правду про порушення прав людини, яких вони зазнали,⁷⁹ в тому числі шляхом публічного розкриття результатів кримінального та слідчого процесів. ⁸⁰

З цією метою держави повинні збирати дані і цифри, що стосуються випадків сексуального насильства, для розробки більш ефективної політики запобігання,⁸¹ “з розбивкою даних за громадами, етнічним походженням, релігією або переконаннями, станом здоров’я, віком, класом, міграційним статусом та економічним становищем”. Держави повинні вказувати кількість справ, що розглядаються в судовому порядку, а також кількість обвинувальних і виправдувальних вироків.⁸²

Міжамериканська конвенція про запобігання катуванням і покарання за них. Відповідно до статей 1, 6 і 8 Міжамериканської конвенції про запобігання катуванням і покарання за них, держави повинні вживати ефективних заходів для запобігання катуванням і жорстокому поводженню в межах своєї юрисдикції та покарання за них відповідними покараннями.

Відповідно до статті 8, держави повинні неупереджено розглядати справи за участю осіб, які стверджують, що вони постраждали від катувань. Якщо є заява або обґрунтовані підстави вважати, що в межах їхньої юрисдикції було застосовано катування, держави зобов’язані належним чином і негайно провести розслідування цієї справи та порушити, за необхідності, відповідне кримінальне провадження. ⁸³

Згідно зі статтею 12, держава повинна переслідувати катування і жорстоке поводження:

1. Якщо воно вчинене в межах їхньої юрисдикції;
2. Коли ймовірний злочинець є громадянином цієї держави; або
3. Коли постраждала є громадянинкою цієї держави.

Держави також повинні вживати заходів для притягнення до відповідальності за катування і жорстоке поводження, коли передбачуваний злочинець перебуває на території, що знаходиться під їхньою юрисдикцією, і його екстрадиція є недоцільною.

Конвенція Белен-ду-Пара. Згідно зі статтею 7(b) Конвенції Белен-ду-Пара, держави повинні з належною ретельністю розслідувати випадки насильства щодо жінок і карати за нього.⁸⁴ Держави повинні проводити розслідування рішуче та ефективно, оскільки суспільство зобов’язане позбутися насильства щодо жінок, а держава – викорінювати його та вселяти в постраждалих довіру до інституцій, створених для їхнього захисту. ⁸⁵

Держави не повинні встановлювати упереджені, диференційовані умови для початку розслідування сексуального насильства.⁸⁶ Наприклад, держави не можуть чекати, поки постраждала подасть скаргу, щоб розпочати розслідування сексуального насильства.⁸⁷

Широкомасштабне сексуальне насильство. Розслідуючи широкомасштабне сексуальне насильство, держави повинні враховувати систематичну практику серйозних і масових порушень прав людини, яка існувала на момент вчинення насильства,⁸⁸ та розслідувати таке насильство з урахуванням ґендерної перспективи.⁸⁹

Відповідно до статей 1(1), 8(1) та 25(1) Американської конвенції, держави повинні забезпечити кожному, в тому числі “передбачуваним постраждалим або членам їх сімей”,⁹⁰ право на розгляд справи “компетентним, незалежним і неупередженим судом” протягом розумного строку.

Суд визначив, що становить розумний строк, беручи до уваги загальну тривалість провадження “від початкової процесуальної дії до остаточного рішення”.⁹¹ Суд розглянув чотири елементи для аналізу того, чи була дотримана гарантія розумного строку, а саме

• Складність питання;
• Процесуальна активність заінтересованої сторони;
• Поведінка судових органів; та
• Вплив на правове становище особи, яка бере участь у провадженні.

Розслідуючи випадки сексуального насильства, держави повинні намагатися “уникнути повторної віктимізації потерпілої або повторного переживання глибоко травматичного інциденту”.⁹² Постраждала особа не повинна повідомляти про факти більше одного разу, “щоб виникло зобов’язання провести розслідування”.⁹³ Держави не повинні вимагати від постраждалих від сексуального насильства повторно описувати насильство щоразу, коли вони звертаються до органів влади.⁹⁴

Під час кримінального розслідування сексуального насильства держави повинні: ⁹⁵

• Прийняти заяву від постраждалої особи в приватній, безпечній та комфортній обстановці. Держави повинні дозволити постраждалій вільно описувати те, що вони вважають важливим і що їм комфортно обговорювати;
• Записати заяву постраждалої, щоб уникнути або обмежити необхідність її повторення;
• Надавати постраждалій медичну, психологічну та гігієнічну допомогу в екстреному порядку, “а за необхідності – на постійній основі”, спрямовану на зменшення наслідків зґвалтування;
• Негайно доручити відповідному, навченому та незалежному персоналу провести повне та детальне медичне і психологічне обстеження.⁹⁶ Персонал повинен бути тієї статі, якій постраждала надає перевагу, і повідомити постраждалій, що її може супроводжувати особа, якій вона довіряє.

У випадках насильства щодо жінок кримінальне розслідування “повинно включати ґендерну перспективу і проводитися посадовими особами, які мають досвід роботи з подібними справами та наданням допомоги постраждалим від дискримінації та гендерно зумовленого насильства”. ⁹⁷

Гендерна перспектива охоплює і трансгендерних жінок. Якщо вони ще не зробили цього, держави повинні прийняти процедуру визнання гендерної ідентичності, щоб кожна людина могла змінити свої особисті дані в документах, що посвідчують особу, та у публічних записах, а також щоб уникнути проведення розслідувань у дискримінаційний спосіб.⁹⁸ Провадження, які не проводяться з урахуванням гендерної перспективи, порушують зобов’язання держави відповідно до статті 1(1) поважати та забезпечувати без дискримінації права, що містяться в Американській конвенції, включаючи право на рівність перед законом відповідно до статті 24, а також “особливі зобов’язання, що накладаються Конвенцією Белен-ду-Пара”. ⁹⁹

Як правило, гендерна перспектива вимагає використання правил доказування, “які не містять стереотипних тверджень, інсинуацій та натяків”. Відсутність гендерної перспективи може сприяти використанню гендерних стереотипів при оцінці судами доказів того, що постраждала зазнала сексуального насильства, яке принижує її людську гідність.¹⁰⁰ Стереотипи посилюють помилкове та дискримінаційне уявлення про те, що постраждала від сексуального насильства має бути “слабкою”, виглядати “беззахисною”, реагувати на агресію або чинити їй опір. ¹⁰¹

Практичний випадок: жінки-постраждалі від сексуальних катувань у справі “Атенко проти Мексики”. У справі “Жінки-потерпілі від сексуальних катувань проти Мексики” (Women Victims of Sexual Torture in Atenco v Mexico), яка стосувалася вчинення сексуального насильства щодо 11 жінок мексиканськими поліцейськими, Суд встановив, що нездатність держави провести розслідування з урахуванням гендерної перспективи можна побачити в недоліках на початкових стадіях розслідування, “особливо при зборі та обробці доказів”,¹⁰² в тому числі:

• Відмові приймати скарги від жінок;
• Відсутності медичної та гінекологічної допомоги;
• Непроведенні медичної та психологічної експертиз, особливо гінекологічних тестів; та
• Неналежному поводженні із зібраними доказами. Влада надавала “надмірного значення відсутності речових доказів”.

Суд розкритикував “дискримінаційні, стереотипні та повторно віктимізуючі заяви та поведінку” у цій справі. Приклади таких заяв та поведінки включають формулювання питань про поведінку постраждалої, питання про те, “що вона зробила, щоб заслужити те, що з нею сталося”, а також відкриття напрямків розслідування та складання звітів про попередню соціальну або сексуальну поведінку постраждалих без їхньої на те згоди. Суд постановив, що не було жодного обґрунтування того, яким чином соціальна, сімейна та економічна історія постраждалих може мати значення для перевірки фактів та ідентифікації злочинців, а також що це є повторною віктимізацією.¹⁰³

Медичні обстеження. У випадках насильства щодо жінок, держави повинні мати відповідний підготовлений персонал для проведення повного та детального медичного та психологічного обстеження. Персонал повинен бути тієї статі, яку вказала постраждала, і повідомити постраждалу, що її може супроводжувати особа, якій вона довіряє. Обстеження повинні проводитися відповідно до протоколів, розроблених для документування доказів у випадках гендерно зумовленого насильства, таких як Посібник з ефективного розслідування та документування катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Стамбульський протокол), а також Керівництво Всесвітньої організації охорони здоров’я з надання медико-правової допомоги потерпілим від сексуального насильства. . ¹⁰⁴

У випадках, коли є ознаки катувань, медичне обстеження повинно проводитися за попередньою та інформованою згодою постраждалої та без присутності співробітників служби безпеки або інших державних органів.

Держави повинні розглядати доцільність перевірки “статевої недоторканості” в кожному конкретному випадку окремо.¹⁰⁵ Персонал повинен проводити гінекологічне та анальне обстеження, за необхідності, за попередньої інформованої згоди постраждалої особи, протягом перших 72 годин після отримання повідомлення про злочин. Гінекологічне обстеження може бути проведене і після перших 72 годин, якщо докази все ще можуть бути знайдені в більш пізній період часу.

Орган, який вимагає проведення гінекологічного обстеження, повинен надати детальні причини його доцільності. Якщо він не надав причин доцільності або якщо постраждала не надала інформованої згоди, орган повинен відмовитися від проведення обстеження. Це не повинно впливати на довіру до постраждалої або бути причиною не розпочинати розслідування. ¹⁰⁶

Застосування сили та/або ігнорування болю та дискомфорту постраждалої під час медичних оглядів є неприпустимим у жодному разі.¹⁰⁷

У випадках сексуального насильства над дитиною або підлітком держави повинні вживати “особливих і конкретних заходів”. ¹⁰⁸

Суд встановив, що Конвенція про права дитини надає державам керівництво щодо захисту прав дітей та підлітків шляхом застосування чотирьох принципів: принципу недискримінації, принципу найкращого забезпечення інтересів дитини, принципу поваги до права на життя, виживання та розвиток, а також принципу поваги до думки дитини.¹⁰⁹

Принцип недискримінації. На підвищену вразливість дітей та підлітків до порушень прав людини впливають різні фактори, такі як вік, конкретні обставини, в яких вони перебувають, рівень їхнього розвитку та зрілості.¹¹⁰

Діти та підлітки можуть стикатися з юридичними та фінансовими перешкодами та бар’єрами, які порушують їхню автономію або позбавляють їх правової допомоги. Держави повинні усунути ці перешкоди, оскільки вони не лише сприяють відмові у правосудді, але й є дискримінаційними, оскільки заважають дітям отримати доступ до правосуддя “на рівних умовах”.¹¹¹

Вразливість дівчат до порушень прав людини може посилюватися історичною дискримінацією, яка сприяла більшій вразливості жінок і дівчат до сексуального насильства. Згідно зі статтею 9 Конвенції Белен-ду-Пара, при розгляді випадків насильства щодо дівчат держави повинні враховувати їхню вразливість через їхній вік.¹¹²

Принцип найкращих інтересів дитини. У всіх провадженнях, що стосуються дітей, держави повинні надавати пріоритет їхнім найкращим інтересам.

Щоб уникнути повторної віктимізації та дозволити дитині чи підлітку відігравати ефективну роль у кримінальному провадженні, держави повинні надавати дітям особливий захист та спеціалізовану допомогу, включаючи психосоціальну підтримку, “з моменту, коли державі стає відомо про порушення прав дитини, і безперервно, до тих пір, поки в цих послугах не зникне потреба”.¹¹³

Принцип поваги до права на життя, виживання та розвиток. Діти, які зазнали сексуального насильства, можуть зазнати тяжких фізичних, психологічних та емоційних наслідків, а також віктимізації з боку держави під час участі у кримінальному провадженні.

Якщо держава вважає, що участь дитини чи підлітка є необхідною і може сприяти збору доказів, вона повинна постійно уникати їхньої повторної віктимізації та якомога менше покладатися на їхню участь, уникаючи присутності чи взаємодії з кривдником. ¹¹⁴

Держави повинні вживати заходів захисту, включаючи надання медичної та психосоціальної допомоги, як тільки стають відомими факти. Вони повинні робити це не лише “до і під час розслідування та кримінального провадження”, але й після нього, щоб дозволити дитині чи підлітку досягти одужання, реабілітації та соціальної реінтеграції у світлі їхнього права на виживання та цілісний розвиток. Держави повинні поширювати ці заходи також на сім’ї постраждалих.¹¹⁵

Принцип поваги до думки дитини. У всіх провадженнях, що стосуються дітей, держави повинні забезпечувати їхню участь “з належними гарантіями та протягом розумного строку”.¹¹⁶

Держави повинні забезпечити дітей та підлітків:

• Необхідними механізмами для викриття правопорушень;
• Можливістю відігравати активну роль у судовому процесі, говорити за себе та за допомогою адвоката “захищати свої права відповідно до свого віку та зрілості”;
• Безоплатною правовою допомогою адвоката, який спеціалізується на роботі з дітьми та підлітками, незалежно від фінансових можливостей та думки батьків.¹¹⁷

Щоб забезпечити право дітей та підлітків бути вислуханими, держави повинні здійснювати судочинство в обстановці, яка не є залякувальною, ворожою, нечутливою або неприйнятною для дитини, а персонал, який працює з дитиною/підлітком, повинен мати відповідну кваліфікацію.¹¹⁸ Держави повинні навчати персонал, у тому числі адміністративні, судові, медичні органи та органи прокуратури, спілкуватися з дітьми та підлітками, використовуючи мову та термінологію, які відповідають їхньому віку та не є стигматизуючими, образливими чи дискримінаційними, а також дозволяти дітям та підліткам розповідати про свій досвід у спосіб, який вони обирають самостійно.¹¹⁹

Держави повинні поводитися з дітьми та підлітками тактовно і делікатно протягом усього кримінального провадження, а також пояснювати причини та користь процедур, які будуть проводитися, або характер експертних висновків, виходячи з їхнього віку, рівня зрілості та розвитку.¹²⁰

Держави повинні приділяти належну увагу думці дітей-постраждалих, “поважаючи їхнє приватне життя та конфіденційність інформації”. Держави повинні уникати їхньої участі у заходах, виставлення їх на загальний огляд, завдання їм страждань під час судового розгляду та підданню їх подальшій шкоді. ¹²¹

Безкарність заохочує хронічне повторення порушень прав людини.¹²² Для боротьби з безкарністю держави повинні “забезпечити повний доступ і правовий статус постраждалим або їхнім найближчим родичам на всіх етапах розслідування і судового переслідування винних”. ¹²³

“Найближчі родичі” включають “матерів і батьків, дочок і синів, чоловіків, дружин і постійних співмешканців, а також братів і сестер”.¹²⁴ Найближчі родичі постраждалої особи також можуть бути постаждалими.¹²⁵ У випадках сексуального насильства та катувань існує неспростовна правова презумпція порушення психічної та моральної недоторканності найближчих родичів,¹²⁶ що означає, що Суд визнає це порушення, якщо держава не спростує його.¹²⁷

Відповідно до статей 8(1) та 25(1) Американської конвенції,¹²⁸ держави повинні забезпечити постраждалим доступ до правосуддя, усунути всі перешкоди для такого доступу, фактичні та юридичні,¹²⁹ та не перешкоджати процесу розслідування.¹³⁰ Перешкоди на шляху до правосуддя включають¹³¹

• “Примус, залякування або погрози щодо свідків, слідчих чи суддів” з метою перешкоджання процесу, уникнення розкриття злочинів та приховування осіб, які їх вчинили; ¹³²
• Порушення та невиправдані затримки через відсутність бажання та готовності органів влади здійснювати кримінальне провадження; ¹³³
• Відсутність доступу постраждалих, їхніх найближчих родичів або представників до розслідування та судового розгляду; ¹³⁴
• Зміну, приховування, спроби підкупу або викрадення/знищення доказів представниками держави; ¹³⁵
• Відмову держав співпрацювати з органами, відповідальними за розслідування,¹³⁶ в тому числі відмову надавати інформацію, що становить державну таємницю; ¹³⁷
• Використання військових судів і трибуналів “у випадках, що становлять порушення прав людини”;¹³⁸
• Застосування законів для уникнення відповідальності.¹³⁹ У випадках, що стосуються серйозних порушень прав людини, держави не можуть застосовувати закони про амністію, часові обмеження, які не дозволяють розглядати порушення, якщо воно не було ініційоване протягом певного періоду часу, “або будь-який інший подібний механізм, що виключає відповідальність, з метою відмови від зобов’язання розслідувати і переслідувати винних”;¹⁴⁰
• Захист вищого керівництва.¹⁴¹ Держави повинні розслідувати можливі зв’язки між безпосередньо відповідальними особами та їхнім керівництвом у вчиненні катувань, сексуального насильства і зґвалтувань, “індивідуалізуючи відповідальних на всіх рівнях прийняття рішень”.¹⁴²

Держави повинні сумлінно виконувати свої зобов’язання.¹⁴³ Держава не може виправдати свою неспроможність розпочати розслідування порушень прав людини:

• посилаючись на положення свого внутрішнього законодавства; або
• аргументуючи це тим, що порушення не були заборонені на момент їх вчинення. ¹⁴⁴

Якщо органи влади перешкоджають розслідуванню порушень прав людини або несуть відповідальність за процесуальні порушення, які завадили постраждалим домогтися правосуддя щодо винних, держави повинні порушити дисциплінарні, адміністративні або кримінальні справи проти таких органів влади.¹⁴⁵

З огляду на “фізичні та психологічні шрами”, які сексуальне насильство завдає постраждалим і може завдати їхнім найближчим родичам, держави повинні надавати їм медичну, психологічну або психіатричну допомогу, включаючи медикаментозне лікування, безкоштовно і негайно через спеціалізовані заклади охорони здоров’я, в адекватний, комплексний та ефективний спосіб, за поінформованої згоди постраждалих.

Держави повинні забезпечити, щоб фахівці/-чині, відповідальні за лікування, “адекватно оцінювали психологічний і фізичний стан постраждалої”, а також мали достатню підготовку і досвід для лікування як фізичних проблем зі здоров’ям, так і психологічних травм, спричинених катуваннями і жорстоким поводженням. Якщо потерпіла ув’язнена, держави повинні забезпечити фахівцям доступ до місць позбавлення волі та дозволити їм перевести постраждалу до закладів охорони здоров’я, якщо це необхідно. Держави повинні забезпечити таке ж ставлення до найближчих родичів, якщо це доречно.¹⁴⁶

Відповідно до статті 25 Американської конвенції, держави повинні забезпечити постраждалим від порушень прав людини ефективні засоби правового захисту.¹⁴⁷

Відповідно до статті 63(1) Американської конвенції, держави повинні належним чином відшкодувати будь-яке порушення міжнародного зобов’язання, що спричинило шкоду.¹⁴⁸

Надаючи репарації, держави повинні враховувати не лише право постраждалих на їх отримання, але й враховувати гендерну та дитячу перспективу при формуванні та здійсненні відшкодування.¹⁴⁹ Як правило, відшкодування шкоди, завданої порушенням міжнародного зобов’язання, вимагає, “за умови, що це можливо, повного відновлення (restitutio in integrum)”, яке полягає у відновленні ситуації, що існувала до заподіяння шкоди. ¹⁵⁰

Якщо це неможливо, як у більшості випадків порушень прав людини, держави повинні вжити інших заходів, щоб гарантувати права, які були порушені, та виправити порушення. На додаток до матеріальної компенсації, в тому числі за витрати, які постраждалі могли понести, щоб домогтися правосуддя,¹⁵¹ “заходи реституції, реабілітації та сатисфакції, а також гарантії неповторення мають особливе значення для відшкодування заподіяної шкоди”.¹⁵²

Компенсація. Компенсація може охоплювати як матеріальну, так і моральну шкоду. Матеріальна шкода охоплює втрату або зменшення доходу постраждалої, витрати, понесені внаслідок порушення прав людини, та інші матеріальні наслідки, спричинені порушенням. ¹⁵³

Моральну шкоду може бути складніше оцінити: вона може включати страждання, спричинені порушенням, шкоду, завдану цінностям, які мають велике значення для постраждалої, а також будь-які нематеріальні зміни в умовах життя постраждалих.

Оскільки неможливо визначити точний грошовий еквівалент моральної шкоди, держави повинні компенсувати її постраждалій шляхом виплати грошової суми або надання товарів чи послуг, що мають грошову оцінку. ¹⁵⁴

Реабілітація. Держави повинні надавати постраждалим від сексуального насильства відповідну реабілітаційну допомогу (див. зобов’язання III.13 у цьому підрозділі).

Сатисфакція. Для забезпечення сатисфакції державам, можливо, доведеться відновити розслідування сексуального насильства, яке було проведено неналежним чином,¹⁵⁵ або принести публічні вибачення. Держави, відповідальні за порушення прав людини, повинні публічно визнати міжнародну відповідальність і вибачитися за ці порушення. Держави повинні узгодити характер і спосіб вибачення з постраждалими та/або їхніми представниками/-цями.¹⁵⁶

Якщо Суд виніс рішення проти держави щодо її відповідальності за акти сексуального насильства, ця держава зобов’язана опублікувати офіційне резюме рішення у впливовій газеті в доступному форматі, а також зробити рішення доступним протягом щонайменше одного року на урядовому веб-сайті.¹⁵⁷

Заходи сатисфакції були різноманітними: для постраждалих від сексуального насильства та їхніх найближчих родичів, які зазнали “змін у своїх життєвих проєктах, що вплинули на їхній особистий та професійний розвиток”, включаючи навчання в університеті, Суд зобов’язав державу, відповідальну за це, надати стипендії в державному вищому навчальному закладі.¹⁵⁸

Гарантії неповторення. Гарантії неповторення можуть включати створення освітніх та навчальних програм (див. зобов’язання III.6 у цьому підрозділі).¹⁵⁹