Згідно зі статтею 3, держави повинні забезпечити, щоб нікого не було піддано катуванню або жорстокому поводженню. У справі E.G. проти Молдови ЄСПЛ постановив, що згвалтування і сексуальне насильство за обтяжуючих обставин підпадають під дію статті 3, а також стосуються права на приватне життя, передбачене статтею 8.¹⁷

Щоб підпадати під дію статті 3, будь-яке жорстоке поводження “має досягти мінімального рівня жорстокості”.¹⁸ Цей мінімум залежить від усіх обставин справи, “таких як характер і контекст поводження, його тривалість, фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік і стан здоров’я потерпілої”.¹⁹ Поводження є нелюдським, якщо воно було “навмисним, застосовувалося протягом тривалого часу і спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або інтенсивні фізичні чи моральні страждання”.²⁰ Поводження є таким, що принижує гідність, коли воно принижує або ображає особу, нехтуючи її людською гідністю, або викликає страх, страждання чи почуття неповноцінності, що може зламати моральний та фізичний стан особи.²¹

У статті 3 розрізняється катування і жорстоке поводження,²² що дозволяє накладати особливу стигматизацію катування лише на умисне нелюдське поводження, яке спричиняє дуже серйозні та жорстокі страждання.²³

У справі “Айдін проти Туреччини”, яка стосувалася серйозних заворушень на південному сході Туреччини між силами безпеки та членами Робітничої партії Курдистану, заявниця була затримана силами безпеки і згвалтована під час²⁴ утримання під вартою, а також піддана різним формам жорстокого поводження.²⁵ ЄСПЛ постановив, що згвалтування затриманої особи державним службовцем є “особливо тяжкою і огидною формою жорстокого поводження”, враховуючи “вразливість і ослаблений стан” потерпілої особи.²⁶ ЄСПЛ врахував як психологічний, так і фізичний біль, спричинений згвалтуванням, зазначивши, що:

• згвалтування залишає глибокі психологічні шрами на тілі постраждалої/потерпілої, які навряд чи зменшаться з часом; ²⁷
• У цій справі згвалтування також спричинило “гострий фізичний біль від примусового проникнення”, через що заявниця “відчувала себе приниженою та скривдженою як фізично, так і емоційно”.²⁸

ЄСПЛ встановив, що особливо жорстокий акт згвалтування, якого зазнала заявниця, становив катування.²⁹

“У межах їхньої юрисдикції”. Відповідно до статті 1, держави-учасниці зобов’язані забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, закріплені в ЄКПЛ. ЄСПЛ встановив, що відповідно до статті 1, у поєднанні зі статтею 3, держави повинні забезпечити, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванням або жорстокому поводженню,³⁰ в тому числі з боку приватних осіб.³¹

Держави повинні запобігати жорстокому поводженню, про яке органам влади було або повинно було бути відомо, і забезпечувати ефективний захист, “зокрема, дітей та інших вразливих осіб”.³² Що стосується вразливих осіб, у тому числі осіб з інвалідністю, держави повинні бути пильними і забезпечувати посилений захист, враховуючи, що здатність або бажання таких осіб подавати скарги “часто буде порушена”.³³

ЄСПЛ встановив, що відповідно до статей 3 і 8, держави повинні ефективно криміналізувати і “запобігати вчиненню злочинів проти особистої недоторканності”.³⁴ Зокрема, держави повинні криміналізувати згвалтування ³⁵ та всі сексуальні акти без згоди.³⁶

СНПК, вчинені приватними особами. Відповідно до статті 8, держави повинні захищати право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя від дій приватних суб’єктів.³⁷

Хоча держави мають право на власний розсуд вирішувати, як забезпечити захист від дій приватних осіб, що порушують статтю 8, держави повинні прийняти ефективні положення кримінального законодавства для забезпечення “ефективного стримування від тяжких злочинів, таких як згвалтування”.³⁸

СНПК у формі торгівлі людьми. Держави повинні забезпечити “практичний та ефективний захист прав потерпілих або потенційних потерпілих від торгівлі людьми” в національному законодавстві.³⁹ Відповідно до статті 4, яка забороняє рабство та примусову працю, держави повинні ефективно притягувати до відповідальності за рабство, підневільний стан або примусову чи обов’язкову працю.⁴⁰

Держави мають широку свободу розсуду щодо забезпечення належного захисту від згвалтувань через культурні уявлення, місцеві обставини та традиційні підходи.⁴¹ Однак ЄСПЛ накладає обмеження на свободу розсуду держав.⁴²

“Будь-який жорсткий підхід до переслідування сексуальних злочинів, наприклад, вимога доказу фізичного опору за будь-яких обставин, ризикує залишити певні види згвалтувань безкарними” і може поставити під загрозу сексуальну автономію особи. Відповідно до статей 3 і 8, держави повинні криміналізувати будь-який сексуальний акт без згоди, “в тому числі за відсутності фізичного опору з боку потерпілої особи”.⁴³

Відсутність згоди. У справі M.C. проти Болгарії ЄСПЛ зазначив, що в міжнародному кримінальному праві:

• Сила не є елементом згвалтування;
• Використання обставин примусу для вчинення сексуальних дій карається;
• Сексуальне проникнення без згоди потерпілої є згвалтуванням;
• Згода має бути надана добровільно, як результат вільного волевиявлення особи, “оцінюваного в контексті навколишніх обставин”.⁴⁴

Хоча це визначення було сформульовано в контексті згвалтувань, скоєних проти осіб в умовах збройного конфлікту, ЄСПЛ встановив, що воно відображає “універсальну тенденцію розглядати відсутність згоди як суттєвий елемент згвалтування та сексуального насильства”.⁴⁵

Відповідно до статті 14, держави повинні забезпечувати права і свободи, викладені в ЄКПЛ, “без дискримінації за будь-якою ознакою, такою як стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, належність до національної меншини, майновий стан, народження або інша обставина”, включаючи сексуальну орієнтацію,⁴⁶ інвалідність,⁴⁷ вік,⁴⁸ сімейний стан⁴⁹ і членство в організації,⁵⁰ серед іншого. ЄСПЛ визнав мову, релігію, національність, культурне і традиційне походження “пов’язаними і такими, що перетинаються”,⁵¹ що свідчить про визнання того, що підстави для дискримінації є взаємопов’язаними.

Імплементуючи ЄКПЛ, держави повинні бути особливо уважними до потреб осіб, яких ЄСПЛ визнав “вразливими”, наприклад, дітей.⁵²

Вразливість охоплює осіб, які в силу різних підстав дискримінації більш схильні до прямих і непрямих порушень їхніх прав.⁵³ Наприклад, ЄСПЛ у справі De Donder et De Clippel постановив, що син заявників, як особа, позбавлена волі та з психічними розладами, був подвійно вразливим.⁵⁴ У справі “Б.С. проти Іспанії” ЄСПЛ аналогічно визначив, що іспанські суди не змогли “взяти до уваги особливу вразливість заявниці, притаманну її становищу африканської жінки в проституції”, і встановив порушення як статей 3, так і 14.⁵⁵

Приклад з практики: De Donder et De Clippel. Заявниками були батьки Тома де Кліппеля, який вчинив самогубство у бельгійській в’язниці. Том раніше перебував у психіатричних закладах, мав проблеми з наркотиками та психічні розлади, страждав на шизофренію і кілька разів намагався покінчити життя самогубством.⁵⁶ Після того, як його визнали винним у викраденні автомобіля, Тому призначили випробувальний термін і зобов’язали відвідувати лікарів у рамках плану “ресоціалізації”. Через невиконання плану Том був направлений до психіатричного відділення в’язниці і після сварки з сусідом по камері був поміщений в одиночну камеру, де згодом покінчив життя самогубством.⁵⁷

Враховуючи той факт, що затримані перебувають у вразливому становищі і влада зобов’язана їх захищати, а також те, що особи з психічними розладами так само піддаються ризику, ЄСПЛ постановив, що ризик того, що Том покінчить життя самогубством, був безпосереднім і безсумнівним.⁵⁸ Крім того, влада знала або повинна була знати про існування такого ризику. По-перше, ЄСПЛ погодився з твердженням психіатра про те, що серед людей, які страждають на шизофренію, ризик самогубства є очевидним і високим. По-друге, бельгійський суд постановив утримувати Тома під вартою на підставі медичного висновку, який описував його як небезпечного для себе. Нарешті, серйозність психічних розладів Тома не викликала сумнівів. Разом ці елементи привели ЄСПЛ до висновку, що влада була попереджена про вразливість Тома.⁵⁹

Визначивши, що ризик був реальним і безпосереднім, і що влада знала про нього, ЄСПЛ розглянув питання про те, чи не могла Бельгія запобігти самогубству Тома. Влада помістила Тома у звичайні тюремні умови, незважаючи на те, що, згідно з національним законодавством, він мав право на перебування під психолого-медичним наглядом. Після прибуття до в’язниці Том не був оглянутий психіатром. Крім того, влада змусила Тома ділити камеру з трьома іншими людьми, незважаючи на те, що його шизофренія зробила його непридатним для спільного проживання в обмеженому і тісному просторі. Нарешті, влада помістила Тома в одиночну камеру в якості покарання. Разом ці елементи дозволили ЄСПЛ встановити, що Бельгія не тільки не вжила всіх розумних заходів для запобігання ризику самогубства Тома, але й сприяла цьому, порушивши статтю 2 про право на життя.⁶⁰

Відповідно до статті 3, держави повинні вживати заходів для захисту осіб, позбавлених волі, від катувань і жорстокого поводження.⁶¹ Якщо особа перебуває під вартою, відсутність прямої причетності держави до актів катувань або жорстокого поводження не звільняє державу від її зобов’язань за статтею 3.⁶²

Хоча стаття 3 не вимагає від держави гарантувати за допомогою правової системи, що катування і жорстоке поводження ніколи не застосовуються “однією особою до іншої”, держава повинна принаймні ефективно захищати осіб, які перебувають під її юрисдикцією, включаючи запобігання жорстокому поводженню, про яке державним органам було або повинно було бути відомо.⁶³

Держави повинні утримувати осіб, позбавлених волі, в умовах, які:

• Сумісні з їхньою людською гідністю;
• Не завдають їм страждань або труднощів, які перевищують страждання, притаманні утриманню під вартою
• Належним чином забезпечують їхнє здоров’я та благополуччя.⁶⁴

Держави мають право контролювати в’їзд, проживання та видворення негромадян і непідданих відповідно до міжнародного права.⁶⁵ Однак, згідно зі статтею 3, держави не можуть депортувати таких осіб до країни, якщо існують серйозні підстави вважати, що особі загрожує реальний ризик бути підданою катуванням або жорстокому поводженню в цій країні. ⁶⁶

Щоб визначити, чи існує ризик катувань або жорстокого поводження, ЄСПЛ вивчає передбачувані наслідки відправлення особи в конкретну країну, беручи до уваги ситуацію в цій країні та її особисті обставини.⁶⁷ ЄСПЛ не виключає можливості застосування статті 3, коли ризики надходять від осіб, які не є державними службовцями, але “має бути доведено, що ризик є реальним” і що влада приймаючої держави не в змозі забезпечити захист від цього ризику.⁶⁸

Відповідно до статті 3, держави повинні ефективно криміналізувати та “стримувати вчинення злочинів проти особистої недоторканності”.⁶⁹ Держави також повинні створити правоохоронний механізм, здатний забезпечити практичний та ефективний захист від катувань і жорстокого поводження. Таким чином, коли особа подає обґрунтовану скаргу за статтею 3, органи влади можуть провести ефективне розслідування, навіть якщо жорстоке поводження було застосоване приватними особами.⁷⁰ ЄСПЛ визначив основні критерії для оцінки ефективності розслідування:

• Держави повинні негайно розпочати і провести розслідування,⁷¹ як тільки факти були доведені до відома органів влади.⁷² Відсутність дій з боку влади, які б виправдовували затягування кримінального провадження, є порушенням статті 3;⁷³
• Оскільки звинувачення за статтею 3 “повинні бути підтверджені відповідними доказами”,⁷⁴ органи влади повинні вжити всіх доступних, розумних заходів для отримання доказів, що стосуються передбачуваного злочину.⁷⁵ Якщо докази збираються шляхом медичного обстеження постраждалої/потерпілої, держави повинні забезпечити, щоб обстеження проводилося “з усією належною делікатністю”, медичними працівниками, які є компетентними в цій галузі і на незалежність яких не впливає орган, що здійснює кримінальне провадження;⁷⁶
• Держави повинні забезпечити об’єктивність і неупередженість розслідувань, які ведуть до встановлення фактів. Розслідування повинно давати можливість ідентифікувати та, за необхідності, покарати винних. Це не зобов’язання щодо результату, а зобов’язання щодо засобів;⁷⁷
• Розслідування має бути ретельним, і влада завжди повинна робити серйозні спроби з’ясувати, що сталося;⁷⁸
• Розслідування має бути незалежним від осіб, причетних до подій;⁷⁹
• Розслідування має бути доступним для скаржника на всіх етапах.⁸⁰

Згідно зі статтею 3, держави повинні також притягати до відповідальності правопорушників, коли це необхідно.⁸¹ Не всі притягнення до відповідальності повинні закінчуватися засудженням або винесенням конкретного вироку. Однак національні суди за жодних обставин не повинні “залишати безкарними фізичні або психологічні страждання”.⁸²

Держави повинні діяти з належною ретельністю, коли сексуальне насильство було скоєно проти осіб, які перебувають у групі ризику: у справі E.B. проти Румунії ЄСПЛ постановив, що розумові порушення потерпілої “поставили її у стан підвищеної вразливості”. Слідчі органи та національні суди повинні були проявити підвищену ретельність при аналізі її показань.⁸³ Непроведення належного розслідування або ненадання належного судового реагування на “скарги про сексуальне насильство щодо дітей або інших вразливих осіб, таких як особи з розумовими порушеннями”, сприяє безкарності, що може порушувати статтю 3.⁸⁴

Права потерпілих/постраждалих, які є сторонами кримінального провадження, можуть бути задіяні у статті 8.⁸⁵ Хоча основною метою статті 8 є захист права особи на повагу до її приватного та сімейного життя, стаття 8(2) також передбачає, що органи державної влади не повинні втручатися у здійснення цього права.

Згідно зі статтею 8, держави повинні не тільки утримуватися від втручання, але й вживати заходів для запобігання втручанню в особисте і сімейне життя людини.⁸⁶ Під час кримінального провадження держави повинні забезпечити, щоб життя, свобода або безпека свідків, і особливо постраждалих/потерпілих, викликаних для дачі показань, не піддавалися надмірній загрозі.⁸⁷

Кримінальне провадження відіграє вирішальну роль в інституційному реагуванні на гендерно зумовлене насильство та в боротьбі з гендерною нерівністю.⁸⁸ Однак ЄСПЛ зауважив, що постраждалі/потерпілі від сексуального насильства часто сприймають кримінальне провадження як важке випробування, особливо коли вони змушені протистояти обвинуваченому проти своєї волі, а також у справах, що стосуються неповнолітніх.⁸⁹ За таких обставин держава може вживати спеціальних заходів для захисту постраждалих/потерпілих⁹⁰, зокрема адекватний нагляд для захисту від вторинної віктимізації.⁹¹ Держава також зобов’язана здійснювати судочинство оперативно та швидко, щоб уникнути невиправданих затримок.⁹²

Судові органи повинні уникати відтворення гендерних стереотипів у судових рішеннях, применшення значення гендерно зумовленого насильства та вторинної віктимізації жінок, використовуючи формулювання, що викликають почуття провини, та моралізаторські формулювання, які підривають довіру постраждалих/потерпілих до правосуддя.⁹³ Щоб захистити ймовірних постраждалих/потерпілих від гендерно зумовленого насильства, держави повинні також захищати їхній імідж, гідність і приватне життя, зокрема шляхом нерозголошення інформації та персональних даних, що не стосуються фактів.⁹⁴ Хоча судді, завдяки своїм дискреційним повноваженням та принципу незалежності судової влади, можуть вільно висловлювати свою думку у рішеннях, вони мають переважний обов’язок захищати імідж та приватне життя постраждалих/потерпілих “від будь-якого невиправданого посягання”.⁹⁵

Про вимогу швидкого провадження: S.Z. проти Болгарії та W. проти Словенії.⁹⁶ У справі S.Z. заявниця була громадянкою Болгарії. У 1999 році її утримували в квартирі проти її волі, били та гвалтували кілька чоловіків. Поліцейське розслідування чотири рази закривалося, а справа поверталася на додаткове розслідування через процесуальні порушення. Коли судовий розгляд нарешті відбувся, десять з двадцяти двох слухань були відкладені на підставі порушень. Національним судам знадобилося 5 років, щоб засудити п’ятьох із семи обвинувачених. З інших двох один був виправданий, а провадження проти іншого було визнано таким, що втратило чинність у зв’язку з затримкою.⁹⁷

У справі В. заявниця була згвалтована групою з семи чоловіків, деякі з яких на той час були неповнолітніми. Заявниця розпочала кримінальне провадження у 1990 році. Розгляд справи затягнувся більш ніж на десять років, оскільки деякі з обвинувачених емігрували до Австрії, а словенські суди не проводили оперативного розслідування їхнього місцезнаходження. Лише у 2004 році заявник зміг отримати вирок щодо останнього з обвинувачених.⁹⁸

У справі S.Z. ЄСПЛ встановив, що надмірна тривалість провадження мала негативні наслідки для заявниці, яка не тільки була “психологічно дуже вразливою” внаслідок згвалтування, але й залишилася в стані невизначеності щодо того, чи будуть покарані її кривдники. Крім того, численні слухання змушували її постійно переживати травматичну подію.⁹⁹ У справі W. ЄСПЛ аналогічно вважав, що тривале кримінальне провадження, від початку розслідування до трьох окремих повторних слухань, призвело до тривалої невизначеності та завдало заявниці непотрібних страждань і розчарувань, яких можна було б уникнути, якби словенська влада провела провадження ефективно і швидко.¹⁰⁰

В обох справах ЄСПЛ відповідно визначив, що нездатність органів влади провести провадження у швидкий спосіб і страждання, спричинені такою нездатністю, призвели до порушення статті 3.¹⁰¹

Амністії та помилування, як правило, не суперечать міжнародному праву, за винятком випадків, коли вони стосуються серйозних порушень основоположних прав людини, в тому числі вчинених приватними особами.¹⁰²

Держави не повинні застосовувати амністію та помилування у випадках катувань або жорстокого поводження¹⁰³. У справі E.G. проти Молдови ЄСПЛ постановив, що сексуальне насильство, якого зазнала заявниця, становило серйозне порушення її права на фізичну та моральну недоторканність, і що держава порушила статті 3 і 8, амністувавши одного з кривдників.¹⁰⁴

Відповідно до статті 13, кожен, чиї права та свободи, визнані ЄКПЛ, було порушено, повинен мати ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.¹⁰⁵ Держави повинні надати національним органам влади повноваження розглядати скарги по суті та надавати відповідну допомогу. Хоча держави мають певну свободу дій у застосуванні статті 13,¹⁰⁶ засіб правового захисту повинен бути ефективним на практиці та за законом. Держави не повинні своїми діями або бездіяльністю невиправдано перешкоджати засобам правового захисту.¹⁰⁷

Зокрема, держави повинні надавати постраждалим/потерпілим від катувань і жорстокого поводження засоби правового захисту, в тому числі, коли вони були вчинені приватними особами.¹⁰⁸ Якщо особа достовірно стверджує, що вона зазнала катувань з боку представників держави, держава повинна надати цій особі ефективний засіб правового захисту, який передбачає компенсацію, у відповідних випадках, а також провести ретельне та ефективне розслідування з метою виявлення та покарання винних за участю заявника.¹⁰⁹

Відповідно до статті 4(1), держави повинні вживати заходів для заохочення та захисту права жінок на життя, вільне від насильства, як у публічній, так і в приватній сферах.

Відповідно до статей 7(1) та 12(2), держави повинні впроваджувати загальнодержавну, належним чином фінансовану політику¹¹⁰ запобігання та боротьби з усіма формами насильства щодо жінок та домашнього насильства з боку будь-якої фізичної або юридичної особи, включаючи “державні органи, посадових осіб, агентства, установи та інших суб’єктів, що діють від імені держави” та “недержавних суб’єктів”.¹¹¹

Згідно зі статтею 36, держави повинні криміналізувати “такі умисні дії”, в тому числі вчинені проти колишнього або теперішнього подружжя чи партнерів, як це визнано національним законодавством:

1. Участь у вагінальному, анальному або оральному проникненні сексуального характеру в тіло іншої особи без її згоди будь-якою частиною тіла або предметом;
2. Участь в інших діях сексуального характеру з особою без її згоди; та
3. Спонукання іншої особи до дій сексуального характеру з третьою особою без її згоди.

Примусовий шлюб. Згідно зі статтею 37, держави повинні криміналізувати:

• Умисне примушування дорослого або дитини до вступу в шлюб;
• Умисне заманювання дорослого або дитини на територію іншої Сторони або держави, ніж та, в якій вони проживають, з метою примусити їх до вступу в шлюб.

Держави повинні забезпечити, щоб “шлюби, укладені під примусом”, були визнані недійсними, анульовані або розірвані “без надмірного фінансового або адміністративного тягаря, покладеного на потерпілу особу”.¹¹²

Примусові аборти та примусова стерилізація. Згідно зі статтею 39, держави повинні криміналізувати такі умисні дії:

1. Проведення аборту жінки без її попередньої та інформованої згоди;
2. Проведення хірургічного втручання, яке призводить до стерилізації жінки без її попередньої та інформованої згоди або розуміння процедури.

Сексуальні домагання. Згідно зі статтею 40, держави повинні притягувати до відповідальності в кримінальному або іншому порядку за будь-яку форму небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру, що посягає на гідність людини.

Пособництво або підбурювання та замах. Відповідно до статті 41, держави повинні криміналізувати пособництво або підбурювання до умисного вчинення або замаху на вчинення насильства щодо жінок або домашнього насильства.

Застереження. Держави не можуть робити застереження щодо будь-якого положення Стамбульської конвенції, за винятком:

• Статті 30(2) про надання державами компенсації постраждалим/потерпілим;
• статті 44, пункти (1)(e), (3) і (4) про заходи щодо встановлення юрисдикції над актами насильства щодо жінок і домашнього насильства;
• Стаття 55(1) про необхідність (або відсутність) скарг постраждалих/потерпілих щодо статті 35 про нетяжкі злочини;
• Стаття 58 про строки давності щодо статей 37 (примусовий шлюб), 38 (каліцтво жіночих статевих органів) та 39 (примусовий аборт та примусова стерилізація);
• Стаття 59 щодо статусу проживання постраждалих/потерпілих.

Відповідно до статті 4(3), держави повинні виконувати Стамбульську конвенцію, зокрема заходи щодо захисту прав постраждалих/потерпілих, “без дискримінації за будь-якою ознакою, такою як стать, гендер, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, належність до національної меншини, майновий стан, народження, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, вік, стан здоров’я, інвалідність, сімейний стан, статус мігранта(-ки) або біженця(-ки), або за іншою ознакою”.

Згідно зі статтею 12(3), держави повинні забезпечити, щоб усі заходи щодо запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству були орієнтовані на потерпілу особу, а також враховували та задовольняли “особливі потреби осіб, які стали вразливими через певні обставини”. Аналогічно, згідно зі статтею 18(3), держави повинні забезпечити, щоб заходи щодо захисту та підтримки потерпілих/постраждалих були спрямовані на задоволення конкретних потреб “вразливих осіб, у тому числі дітей-потерпілих” і були доступними для них.

При винесенні вироків злочинцям держави повинні розглядати як “обтяжуючі обставини” той факт, що постраждала/потерпіла від насильства щодо жінок та/або домашнього насильства є вразливою особою.¹¹³

Відповідно до статті 60, держави повинні визнати гендерно зумовлене насильство щодо жінок формою переслідування у значенні Конвенції про статус біженців 1951 року та формою серйозної шкоди, що дає підстави для захисту. Держави повинні давати гендерно-чутливе тлумачення кожної з підстав Конвенції 1951 року (наприклад, “раса, релігія, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання”), які дають право на захист.¹¹⁴

Крім того, держави повинні розробити гендерно-чутливі процедури прийому та служби підтримки для шукачів притулку, “а також гендерні настанови та гендерно-чутливі процедури надання притулку”.

Невислання. Відповідно до статті 61, держави повинні утримуватися від повернення постраждалих/потерпілих від насильства щодо жінок, які потребують захисту, незалежно від їхнього статусу або місця проживання, “до будь-якої країни, де їхньому життю загрожує небезпека або де вони можуть бути піддані катуванням або [жорстокому поводженню]”.

Статус перебування. Після розірвання інтимних стосунків держави повинні надавати “потерпілим особам, чий статус проживання залежить від статусу проживання чоловіка або партнера” і які перебувають в особливо складних обставинах, “автономний дозвіл на проживання” незалежно від тривалості шлюбу або стосунків.¹¹⁵

Відповідно до статті 12(1), держави повинні сприяти соціальним і культурним змінам у суспільстві з метою викорінення “забобонів, звичаїв, традицій та всіх інших видів практики, які ґрунтуються на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних уявленнях про роль жінок і чоловіків”.

Відповідно до статті 13, у співпраці з національними правозахисними установами та органами з питань рівності, громадянським суспільством і неурядовими організаціями, особливо жіночими організаціями, держави повинні регулярно і широко пропагувати або проводити інформаційно-просвітницькі кампанії або програми з метою підвищення обізнаності та розуміння суспільством різних форм насильства щодо жінок і домашнього насильства, “їхніх наслідків для дітей і необхідності запобігання такому насильству”. Держави повинні широко поширювати інформацію про наявні заходи щодо запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству.

Згідно зі статтею 14, держави також повинні поширювати навчальні матеріали з таких питань, “як рівність між жінками і чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємоповага, ненасильницьке вирішення конфліктів у міжособистісних відносинах, гендерно зумовлене насильство щодо жінок і право на особисту недоторканність”. Держави повинні робити це в “неформальних навчальних закладах, а також у спортивних, культурних і розважальних закладах та засобах масової інформації” і, якщо можливо, за участю “приватного сектору, сектору інформаційно-комунікаційних технологій та засобів масової інформації”.¹¹⁶

Підготовка фахівців. Згідно зі статтею 15, держави повинні запровадити або вдосконалити відповідну підготовку фахівців, які працюють з постраждалими/потерпілими або особами, які вчинили насильство щодо жінок і домашнє насильство. Тренінги мають бути присвячені “запобіганню та виявленню такого насильства, рівності між жінками та чоловіками, потребам та правам потерпілих”, скоординованій міжвідомчій співпраці щодо того, як комплексно та належним чином працювати з перенаправленнями у випадках насильства, а також як запобігти вторинній віктимізації.

Відповідно до статті 62, держави повинні укладати угоди та співпрацювати одна з одною з метою:

1. Запобігання, протидії та переслідування всіх форм насильства щодо жінок та домашнього насильства, а також переслідування за їх вчинення;
2. Захисту та надання допомоги потерпілим/постраждалим;
3. Проведення розслідувань або судових розглядів щодо насильства щодо жінок та домашнього насильства. Держави повинні дозволити потерпілим/постраждалим від насильства щодо жінок або домашнього насильства, вчиненого на території іншої держави, ніж та, де вони проживають, “подати скаргу до компетентних органів держави їхнього проживання”;
4. Виконання рішень у цивільних і кримінальних справах, винесених судовими органами держав, включаючи захисні приписи.

Держави зобов’язуються регулярно збирати дезагреговані статистичні дані про випадки насильства щодо жінок та домашнього насильства, а також підтримувати дослідження, спрямовані на вивчення їхніх першопричин та наслідків, “кількості випадків та кількості засуджених, а також ефективності заходів, вжитих для виконання” Стамбульської конвенції.¹¹⁷

Держави повинні зробити цю інформацію доступною для громадськості¹¹⁸ та надавати її Групі експертів “з метою стимулювання міжнародного співробітництва та забезпечення можливості проведення міжнародного порівняльного аналізу”.¹¹⁹ Згідно зі статтею 68, держави повинні надавати Групі експертів звіт про законодавчі та інші заходи, вжиті для виконання Стамбульської конвенції.

Відповідно до статті 10, держави повинні створити один або декілька офіційних органів для координації, впровадження, моніторингу та оцінки політики і заходів щодо запобігання та протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству. Ці органи повинні координувати збір даних, аналізувати та поширювати його результати.

Відповідно до статті 49, держави зобов’язані проводити розслідування та судове провадження щодо насильства щодо жінок та домашнього насильства “без невиправданої затримки”, беручи до уваги права постраждалої/потерпілої особи “на всіх стадіях кримінального провадження” та враховуючи гендерну природу такого насильства.

Держави не повинні ставити розслідування та кримінальне переслідування насильства щодо жінок та домашнього насильства в повну залежність від заяви чи скарги, поданої постраждалою/потерпілою особою. Розслідування має тривати, навіть якщо постраждала/потерпіла особа відкликає свою заяву чи скаргу.¹²⁰

Держави повинні притягувати до відповідальності за всі акти насильства щодо жінок та домашнього насильства, коли постраждала/потерпіла є громадянкою або має постійне місце проживання на території держави,¹²¹ і ці акти були вчинені

1. на їхній території; або
2. одним з їхніх громадян; або
3. особою, яка зазвичай проживає на території держави.¹²²

Держави повинні переслідувати такі злочини, незалежно від того, чи були вони вже криміналізовані на території, де вони були скоєні. Крім того, держави не можуть відкладати притягнення до відповідальності до отримання інформації про місце вчинення злочину або до моменту, коли постраждала/потерпіла повідомить про злочин.¹²³

Держави повинні передбачити відповідальність за насильство щодо жінок та домашнє насильство “ефективними, пропорційними та стримуючими санкціями”. Ці санкції повинні включати, де це доречно, “вироки, пов’язані з позбавленням волі, які можуть призвести до екстрадиції”.¹²⁴

Неприйнятні виправдання злочинів, у тому числі злочинів, скоєних “в ім’я так званої “честі”.

Відповідно до статті 42, держави не можуть розглядати “культуру, звичаї, релігію, традиції або так звану “честь” як виправдання насильства щодо жінок і домашнього насильства”. Це зобов’язання поширюється, зокрема, на заяви про те, що потерпіла особа “порушила культурні, релігійні, соціальні або традиційні норми чи звичаї належної поведінки”.

Відповідно до статті 56, держави повинні вживати заходів “для захисту прав та інтересів потерпілих, у тому числі їхніх особливих потреб як свідків, на всіх стадіях розслідування та судового розгляду, зокрема шляхом”:

• Забезпечення їхнього захисту, а також захисту їхніх сімей та свідків від залякування, помсти та повторної віктимізації;
• Забезпечення інформування постраждалих/потерпілих та їхніх сімей у разі втечі злочинця або його тимчасового чи остаточного звільнення;
• Інформування постраждалих/потерпілих про їхні права та послуги, які є в їхньому розпорядженні, а також про подальші дії за їхніми скаргами, звинуваченнями, загальний хід розслідування або судового розгляду та їхню роль у ньому, а також про результати розгляду їхньої справи;
• Надання постраждалим/потерпілим можливості бути вислуханими, надавати докази, висловлювати свої погляди, потреби та занепокоєння безпосередньо або через представника, а також розглядати їх;
• Надання постраждалим/потерпілим відповідних послуг з підтримки, щоб їхні права та інтереси були належним чином представлені та враховані;
• Забезпечення вжиття заходів для захисту приватного життя та іміджу постраждалих/потерпілих;
• Уникнення контактів між постраждалими/потерпілими та правопорушниками в приміщеннях судів та правоохоронних органів;
• Забезпечення постраждалих/потерпілих незалежними та компетентними перекладачами, коли вони є учасниками процесу або надають докази;
• Надання постраждалим/потерпілим можливості давати свідчення в залі суду без присутності або за відсутності кривдника, наприклад, за допомогою комунікаційних технологій.

Держави повинні забезпечити постраждалим/потерпілим від насильства щодо жінок та домашнього насильства доступ до правосуддя. Заходи, що сприяють цьому, включають:

• Закріплення принципу рівності між жінками та чоловіками в національних конституціях або інших законодавчих актах та забезпечення його практичної реалізації;
• Заборона дискримінації щодо жінок, у тому числі шляхом застосування санкцій;
• Скасування законів і рішень, що дискримінують жінок;¹²⁵
• Дозволити державним і неурядовим організаціям та консультантам з питань домашнього насильства надавати допомогу та/або підтримку постраждалим/потерпілим, на їхнє прохання, під час розслідування та судового розгляду справи; ¹²⁶
• Забезпечення “права на правову допомогу та безоплатну правову допомогу для потерпілих”;¹²⁷
• Надання постраждалим/потерпілим “інформації про доступні служби підтримки та правові заходи мовою, яку вони розуміють”;¹²⁸
• Надання постраждалим/потерпілим інформації про відповідні регіональні та міжнародні механізми подання індивідуальних/колективних скарг та доступу до них. Держави повинні сприяти “наданню делікатної та кваліфікованої допомоги потерпілим у поданні будь-яких таких скарг”;¹²⁹
• Заборонити передачу актів насильства щодо жінок та домашнього насильства до “альтернативних процесів вирішення спорів, включаючи медіацію та примирення”;¹³⁰
• Забезпечення того, щоб строки позовної давності “дозволяли ефективно ініціювати провадження після досягнення потерпілою повноліття”.¹³¹

Відповідно до статті 18, держави повинні вживати “заходів для захисту всіх потерпілих від будь-яких подальших актів насильства”.

Заходи щодо захисту постраждалих/потерпілих включають:

• Доступ до послуг, що “сприяють відновленню після насильства”, включаючи “юридичні та психологічні консультації, фінансову допомогу, житло, освіту, професійну підготовку та допомогу у працевлаштуванні”;
• Доступ до належним чином забезпечених ресурсами медичних та соціальних послуг, що надаються фахівцями, “підготовленими для надання допомоги потерпілим особам”;¹³²
• Негайні, короткострокові та довгострокові послуги спеціалізованої підтримки для будь-якої постраждалої/потерпілої особи в адекватному географічному розподілі;¹³³
• Належні, легкодоступні притулки у достатній кількості для забезпечення безпечного проживання та проактивної роботи з постраждалими/потерпілими, особливо жінками та їхніми дітьми;¹³⁴
• Загальнодержавні цілодобові (24/7) конфіденційні телефонні лінії довіри, які надають безкоштовні консультації для тих, хто телефонує;¹³⁵
• Легкодоступні та достатні кризові центри допомоги потерпілим від згвалтувань та сексуального насильства для надання постраждалим/потерпілим медичної та судово-медичної експертизи, психологічної підтримки та консультування;¹³⁶
• Послуги захисту та підтримки постраждалих/потерпілих, які належним чином враховують права, потреби та найкращі інтереси дітей-свідків, включаючи психосоціальне консультування відповідно до їхнього віку;¹³⁷
• Заохочення осіб, які стали свідками актів насильства щодо жінок або мають достатні підстави вважати, що такі акти можуть бути вчинені, або що слід очікувати подальших актів насильства, повідомляти про це компетентним організаціям або органам влади;¹³⁸
• Дозволяти фахівцям, які працюють з постраждалими/потерпілими, звертатися до компетентних організацій або органів влади, якщо вони мають обґрунтовані підстави вважати, що було вчинено серйозний акт насильства і можна очікувати подальших серйозних актів насильства, незважаючи на правила конфіденційності.¹³⁹

Такі заходи повинні:

• ґрунтуватися на гендерному розумінні насильства щодо жінок та домашнього насильства, а також зосереджуватися на правах людини та безпеці постраждалої/потерпілої особи;
• Враховувати взаємовідносини між постраждалими/потерпілимии, кривдниками, дітьми та їхнім ширшим соціальним оточенням;
• Спрямовані на уникнення вторинної віктимізації;
• Спрямовані на розширення прав і можливостей та економічну незалежність жінок, які постраждали від насильства;
• Дозволяти, де це доречно, надавати різні послуги із захисту та підтримки в межах одного органі;
• Задовольняти конкретні потреби вразливих осіб, у тому числі дітей-потерпілих/постраждалих від насильства, та бути доступними для них.¹⁴⁰

Відповідно до статті 29, держави повинні забезпечити постраждалим/потерпілим адекватні засоби цивільного захисту проти правопорушників. Вони також повинні робити це, коли державні органи не вжили необхідних превентивних або захисних заходів.

Крім того, держави повинні забезпечити постраждалим/потерпілим від насильства щодо жінок та домашнього насильства право вимагати компенсації від кривдників. Якщо шкода не може бути покрита злочинцем, страхуванням або державними медичними та соціальними програмами, держави повинні негайно присудити адекватну компенсацію тим, хто зазнав серйозних тілесних ушкоджень або розладу здоров’я.¹⁴¹