Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенція про геноцид)
I. Вступ🔗
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенція про геноцид) була першим міжнародним договором з прав людини, ухваленим Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй.
Стаття I визначає геноцид як злочин за міжнародним правом, незалежно від того, чи вчиняється він у мирний чи воєнний час, і не лише зобов’язує держави не вчиняти геноцид, а й вживати заходів попередження і карати за його здійснення. Стаття II визначає злочин геноциду як “будь-яку з наведених нижче дій, вчинених з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”:
Вбивство членів групи;
Заподіяння серйозних тілесних або психічних ушкоджень членам групи;
Умисне створення для групи таких життєвих умов, що розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення;
Запровадження заходів, спрямованих на запобігання народженню дітей у групі; та
Примусове переведення дітей з групи в іншу групу.1
Згідно зі статтею III, караються такі діяння:
Вчинення геноциду;
Змова з метою вчинення геноциду;
Пряме та публічне підбурювання до вчинення геноциду;
Спроба вчинення геноциду;
Співучасть у геноциді.
Зобов’язання Конвенції про геноцид – ergaomnes (це означає, що вони застосовуються до всіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями Конвенції, чи ні),2 erga omnes partes (це означає, що держава-учасниця має зобов’язання перед усіма іншими державами-учасницями),3 та імперативними міжнародними нормами (jus cogens), відступ від яких не дозволяється.4 Принципи, що лежать в основі Конвенції, – це принципи, які визнані міжнародним співтовариством як обов’язкові для всіх держав.5
Міжнародний суд ООН (МС ООН) вирішує спори між державами-учасницями щодо тлумачення, застосування або виконання Конвенції про геноцид.6 Зобов’язання за Конвенцією про геноцид, що мають характер ergaomnes partes, дозволяють будь-якій державі-учасниці порушити провадження в Міжнародному суді щодо відповідальності іншої держави-учасниці за порушення Конвенції.7 Для цього перша держава не зобов’язана “постраждати” від цього порушення; наприклад, їй не потрібно демонструвати, що будь-яка з постраждалих осіб порушення була її громадянкою чи громадянином.8 Усі держави-учасниці Конвенції мають спільний інтерес у забезпеченні запобігання, припинення та покарання за геноцид.9
Однак ergaomnes характер зобов’язань не впливає на правило, згідно з яким держави повинні дати згоду на юрисдикцію Міжнародного Суду, перш ніж він зможе вирішувати спори.10 Той факт, що права та обов’язки ergaomnes можуть бути предметом спору, не надає МС ООН юрисдикції розглядати цей спір.11 Аналогічно, той факт, що спір стосується дотримання норми jus cogens, сам по собі не є підставою для юрисдикції МС ООН розглядати цей спір.12
Крім того, незважаючи на jus cogens характер заборони геноциду і зобов’язань ergaomnes, що випливають з неї, застереження до Конвенції про геноцид не заборонені.13 Застереження до статті IX, які стосуються юрисдикції Міжнародного суду ООН, є прийнятними, оскільки вони не впливають на матеріально-правові зобов’язання, а виключають певний метод вирішення спору. Тому такі застереження не є несумісними з об’єктом і метою Конвенції про геноцид.14
Основні зобов’язання, що випливають зі статей I і III, не обмежуються територією. Держави повинні запобігати актам геноциду і не вчиняти їх там, де вони можуть протидіяти таким актам.15
I.1 Сексуальне насильство за Конвенцією про геноцид🔗
Міжнародний суд ООН визнав, що сексуальне насильство може становити геноцид, якщо воно супроводжується конкретним наміром знищити захищену групу. 16
Для того, щоб кваліфікувати злочин як геноцид, злочинець повинен вчинити одну з дій, перелічених у статті II, і здійснити її з конкретним наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу. Ці два відмінні елементи називаються actus reus (тобто саме злочинне діяння) і mens rea (тобто намір, що лежить в основі діяння).
Зґвалтування та інші акти сексуального насильства можуть становити actus reus геноциду, коли вони завдають серйозної тілесної або психічної шкоди членам захищеної групи,17 і є геноцидом, коли вчиняються з необхідним наміром.18
У справі “Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії” МС ООН процитував такі справи:
Справа Акайесу з Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді, в якій зазначається, що зґвалтування та сексуальне насильство є заподіянням серйозної тілесної та психічної шкоди потерпілим/постраждалим, і є одним з найгірших способів заподіяння шкоди потерпілим/постраждалим, оскільки вони страждають як від тілесних, так і від психічних ушкоджень;19 і
Юриспруденція Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії визнає, що заподіяння серйозних тілесних і психічних ушкоджень включає “акти катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, сексуального насильства, включаючи зґвалтування, допити, поєднані з побиттям, погрозами смертю, а також шкоду, що завдає шкоди здоров’ю або спричиняє каліцтво чи травми”. 20
У цій справі захищена група систематично піддавалася масовому жорстокому поводженню, побиттю, зґвалтуванням і тортурам, що спричиняли серйозні тілесні та психічні ушкодження, під час конфлікту і, зокрема, в таборах для затриманих: це становило actus reus геноциду, а саме “заподіяння серйозної тілесної або психічної шкоди членам групи”.21 Однак МС ООН не зміг встановити на основі доказів, що ці звірства були вчинені з конкретним наміром знищити захищену групу, повністю або частково, що є необхідною умовою для кваліфікації геноциду.22
У справі “Хорватія проти Сербії” МС ООН заявив, що зґвалтування та інші акти сексуального насильства також можуть становити:
Умисне створення для захищеної групи умов життєдіяльності, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення;23 та
Заходи, спрямовані на запобігання народженню дітей у групі. 24
Систематичний характер таких дій повинен враховуватися при визначенні того, чи можуть вони становити actus reus геноциду. Крім того, для дій, спрямованих на запобігання народженню дітей, обставини вчинення цих дій та їхні наслідки повинні впливати на здатність групи до дітонародження.25
Примітка для читачів(-ок)
Усі зобов'язання щодо запобігання геноциду та покарання за нього, перелічені в цьому підрозділі, застосовуються до СНПК, що є злочином геноциду.
II. Нормативно-правова база🔗
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього
Міжнародний суд ООН (МС ООН)
Судження
Консультативні висновки
Примітка для читачів(-ок)
Пояснення повноважень Міжнародного Суду ООН та обов'язковості його рішень див. у розділі "Ратифікація та виконання міжнародних договорів", підрозділ "Міжнародний Суд ООН".
III. Зобов’язання🔗
Профілактика🔗
III.1 Держави повинні вживати законодавчих та інших заходів для запобігання СНПК🔗
Відповідно до статті I, держави-учасниці зобов’язуються запобігати злочину геноциду. Стаття I “підкреслює тісний зв’язок між запобіганням і покаранням”:26 “одним із найефективніших способів запобігання злочинним діям” є передбачення державами покарань та їх ефективне застосування до осіб, які їх вчинили.27 Зобов’язання запобігати є окремим зобов’язанням, яке не “поглинається зобов’язанням карати”.28
Зобов’язання запобігати геноциду – це зобов’язання поведінки, а не результату. Держави не зобов’язані успішно запобігати геноциду.29 Навпаки, держави повинні використовувати всі розумно доступні їм засоби для запобігання геноциду настільки, наскільки це можливо.30 Держави несуть відповідальність лише тоді, коли вони явно не змогли вжити всіх доступних їм заходів.31 Аргумент про те, що геноциду не можна було запобігти, навіть якби держава використала всі засоби, що були в її розпорядженні, не має відношення до питання про те, чи порушила ця держава свій обов’язок запобігти геноциду.32
Оцінюючи, чи вжила держава всіх розумно доступних заходів, МС ООН визначив, що має значення здатність держави ефективно впливати на дії можливих або фактичних порушників. Ця здатність може залежати від географічної віддаленості держави від місця подій, а також від міцності політичних та інших зв’язків між владою цієї держави і злочинцями.33 Держави-учасниці не можуть ухилитися від зобов’язання запобігати геноциду, закликаючи Організацію Об’єднаних Націй (ООН) вжити заходів відповідно до Статуту ООН для запобігання та припинення будь-яких дій, перелічених у статті III.34
Нарешті, МС ООН роз’яснив, що держава може бути притягнута до відповідальності за порушення зобов’язання запобігати будь-яким діям, переліченим у статті III, лише у випадках, коли було скоєно геноцид.35 Це не означає, що зобов’язання запобігати геноциду застосовується лише тоді, “коли починається вчинення геноциду”. Держави повинні запобігати або намагатися запобігти вчиненню геноциду, коли їм стає відомо або, як правило, повинно було стати відомо про існування серйозної загрози вчинення будь-якого з діянь, перелічених у статті III. 36
III.2 Держави не повинні вчиняти СНПК🔗
Через заборону геноциду та інших актів, передбачених статтею III, та зобов’язання запобігати геноциду за статтею I, держави зобов’язані не вчиняти заборонені дії через свої власні органи або осіб, поведінка яких приписується державі. 37
Співучасть держав у геноциді. Зобов’язання не вчиняти геноцид вимагає від держав не підтримувати осіб, які вчиняють геноцид. В іншому випадку держави можуть нести відповідальність за співучасть у геноциді.38
Для того, щоб вважатися співучасницею, держава повинна вжити заходів для надання допомоги або сприяння виконавцям геноциду.39 Держава може нести відповідальність за співучасть у геноциді, якщо принаймні її органи знали про те, що геноцид готується або здійснюється, і якщо допомога або сприяння, надані з моменту, коли органам влади стало відомо про це, дозволили або полегшили виконавцям вчинення актів геноциду.40 Держава повинна була надавати підтримку у вчиненні геноциду з повним знанням фактів.41
Примітка для читачів(-ок)
Правове питання, чи повинні держави, щоб вважатися співучасниками геноциду, розділяти з виконавцями конкретний намір знищити, повністю або частково, захищену групу, є відкритим, оскільки Міжнародний суд ООН відмовився розглядати це питання у справі Хорватія проти Сербії.
Правосуддя та підзвітність🔗
III.3 Держави повинні карати за СНПК🔗
Держави не повинні залишати безкарними тих, хто вчиняє геноцид.42 Держави повинні карати винних у вчиненні будь-якого з діянь, перелічених у статті III, незалежно від того, чи є вони главами держав, державними службовцями або приватними особами.43 Держави також повинні передбачити ефективні покарання для осіб, які вчинили геноцид, у своєму внутрішньому законодавстві.44
Згідно зі статтею VI, лише держава, на території якої було скоєно будь-який з перелічених у статті III злочинів, повинна переслідувати винних у компетентному суді цієї держави. Як альтернатива, злочинців має судити міжнародний кримінальний трибунал, юрисдикцію якого визнали держави-учасниці.45 Хоча стаття VI не забороняє іншим державам переслідувати будь-які діяння, перелічені в статті III, вони не зобов’язані цього робити.46
За відсутності внутрішнього кримінального переслідування держави-учасниці повинні співпрацювати з міжнародним кримінальним трибуналом, юрисдикцію якого вони визнали.47 Держави повинні заарештовувати осіб, обвинувачених у геноциді, які перебувають на їхній території – навіть якщо злочин було скоєно за межами держави – і передавати їх для суду компетентного міжнародного трибуналу. 48
Поняття “міжнародний кримінальний трибунал” охоплює всі міжнародні кримінальні суди, створені після прийняття Конвенції про геноцид, що мають потенційно універсальну сферу застосування і компетентні розглядати будь-які діяння, перелічені в статті III.49 У справі Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії Міжнародний суд встановив, що Сербія не виконала свій обов’язок повною мірою співпрацювати з Міжнародним кримінальним трибуналом щодо колишньої Югославії і що ця відмова є порушенням її обов’язків як члена ООН та її зобов’язань за статтею VI Конвенції про геноцид.50
Відповідальність держави за Конвенцією про геноцид може настати за будь-яке з перелічених у статті III діянь, якщо жодна особа не була засуджена. Це може бути у випадку, коли лідери держави нібито вчинили геноцид, але їх не було притягнуто до відповідальності, оскільки, наприклад, вони все ще контролюють державні органи, включаючи поліцію, прокуратуру та суди, і не існує міжнародного кримінального трибуналу, здатного розглядати такі злочини; “або відповідальна держава могла визнати порушення”.51
Присвоєння державі відповідальності за геноцид, вчинений приватними суб’єктами. Хоча питання присвоєння геноциду, вчиненого приватними суб’єктами, державам і звичаєві норми, що регулюють відповідальність держав, виходять за рамки цього Посібника, загалом питання про те, чи можуть держави нести міжнародну відповідальність за геноцид, вчинений приватними суб’єктами, залежить від трьох аспектів:52
По-друге, чи були дії, заборонені статтею III, окрім самого геноциду, вчинені особами або органами, поведінка яких приписується державі, має визначатися за тими ж правилами;54
Нарешті, необхідно визначити, чи виконала держава свої зобов’язання щодо запобігання геноциду та покарання за статтею I. Питання про те, чи виконала держава свої зобов’язання щодо запобігання геноциду та покарання за нього, виникає лише тоді, коли відповідь на перші два питання є негативною.55
“Ці три питання повинні розглядатися в зазначеному вище порядку, оскільки вони настільки взаємопов’язані, що відповідь на одне з них може вплинути на актуальність або важливість інших”.56
III.4 Держави можуть видавати осіб, які вчинили СНПК🔗
Відповідно до статті VII, держави не повинні розглядати будь-які діяння, перелічені в статті III, як політичні злочини для цілей екстрадиції, і держави зобов’язуються в таких випадках здійснювати екстрадицію. 57
Приклад з практики: Досі МС ООН не розглядав справи, що ґрунтувалися б виключно на статті VII. Однак у справі Бельгія проти Сенегалу він мав можливість проаналізувати статтю 7 Конвенції проти катувань, яка проголошує, що держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, підозрювана у вчиненні катувань, зобов’язана притягнути таку особу до кримінальної відповідальності, якщо держава-учасниця не видає її.58Комісія з міжнародного права (КМП) встановила, що стаття 7 може слугувати моделлю для режимів “переслідуй або видавай”, які регулюють заборони, що охоплюються імперативними нормами, такими як геноцид.59
МС ООН заявив, що відповідно до Конвенції проти катувань, зобов’язання переслідувати за катування зазвичай виконується після того, як держава криміналізувала катування, дозволила своїм судам виносити рішення з цього питання і провела розслідування фактів.60
Згідно зі статтею 7 Конвенції проти катувань, держава зобов’язана переслідувати катування “незалежно від наявності попереднього запиту про видачу підозрюваного”. Держава повинна провести попереднє розслідування “негайно з моменту, коли підозрюваний перебуває на її території”. Таке розслідування не обов’язково повинно закінчуватися відкриттям кримінального провадження.61
Якщо держава, на території якої перебуває підозрюваний, отримала запит про екстрадицію до іншої держави, вона може звільнити себе від зобов’язання здійснювати кримінальне переслідування, задовольнивши цей запит. Однак вибір між екстрадицією та національним судовим переслідуванням не означає, що держави повинні надавати цим двом альтернативам однакову вагу. Відповідно до Конвенції проти катувань, екстрадиція є можливістю, в той час як кримінальне переслідування є міжнародним зобов’язанням, порушення якого тягне за собою відповідальність держави.