Міжнародне гуманітарне право

I. Вступ🔗

Лихо сексуального насильства під час конфлікту триватиме доти, доки сторони збройного конфлікту не дотримуватимуться його чіткої заборони відповідно до МГП і не забезпечуватимуть постраждалим належні послуги з підтримки. Це вимагає політичної волі – підкріплення слів вчинками.

Роберт Мардіні, Генеральний директор МКЧХ1

Міжнародне гуманітарне право (МГП) – це “сукупність норм, які з гуманітарних причин спрямовані на обмеження наслідків збройних конфліктів”.2 Норми, що регулюють МГП, були розроблені державами шляхом прийняття міжнародних договорів і формування звичаєвого міжнародного права. Сучасне МГП вперше з’явилося з прийняттям первісної Женевської конвенції в 1864 році. За даними Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ, “опікуна” МГП),3 з того часу МГП “розвивалося поетапно, щоб задовольнити постійно зростаючі потреби в гуманітарній допомозі, що виникали в результаті розвитку технологій озброєнь і змін у характері збройних конфліктів”. Після Другої світової війни МГП було кодифіковано в чотирьох Женевських конвенціях 1949 року і двох Додаткових протоколах до них 1977 року, в різних конвенціях і протоколах, що стосуються конкретних видів зброї, які використовуються у війні, і в конвенціях, спрямованих на забезпечення поваги до певних прав, таких як, наприклад, права дітей і культурних цінностей, під час збройних конфліктів.4

Чотири Женевські конвенції та Додатковий протокол I надають МКЧХ особливий мандат у разі міжнародного збройного конфлікту: “за умови згоди сторін, що перебувають у конфлікті”, МКЧХ може “здійснювати гуманітарну діяльність для захисту поранених і хворих, медичного персоналу і капеланів, а також для надання їм допомоги”.5 У разі неміжнародного збройного конфлікту МКЧХ може аналогічно “пропонувати свої послуги сторонам конфлікту”. 6

Поза прямою гуманітарною діяльністю, МКЧХ також має завдання працювати із розумінням та поширенням знань про МГП та підготовкою “будь-якого його покращення”.7 Там, де зобов’язання в цьому розділі не є детально викладеним згідно з обов’язковим МГП, там, відповідно, робиться посилання на коментарі до Женевських конвенцій та інші матеріали, надані МКЧХ; хоча вони є тлумаченнями МКЧХ, та вони все одно залишаються переконливими і пропонують шляхи для виконання державами своїх зобов’язань.

Примітка для читачів(-ок)
Для отримання більш детальної інформації про роль і повноваження МКЧХ, а також про механізми примусу, які можуть бути доступні в рамках МГП, зверніться до глави "Ратифікація і примусове виконання договорів" розділу "Міжнародне гуманітарне право".

I.1 СНПК відповідно до МГП🔗

Пряма заборона зґвалтування та інших форм сексуального насильства виражена в правилі 93 Дослідження МКЧХ щодо звичаєвого МГП, яке забороняє сексуальне насильство як у міжнародних конфліктах, так і в неміжнародних.

Примітка для читачів(-ок)
Щодо авторитетності дослідження звичаєвого МГП див. Marko Milanovic and Sandesh Sivakumaran, "Assessing the Authority of the ICRC Customary IHL Study" (Марко Міланович і Сандеш Сівакумаран, "Оцінюючи авторитетність дослідження МКЧХ щодо звичаєвого МГП: Як розвивається МГП?") (2022) Міжнародний огляд Червоного Хреста 1.

Женевські конвенції і додаткові протоколи до них прямо не використовують термін “сексуальне насильство” чи “СНПК”. Проте, вони конкретно відсилають до зґвалтування, примусу до проституції і “будь-якої іншої форми непристойного насильства”,8 передбачають гуманне поводження з тими особами, які не беруть активної участі в бойових діях,9 забороняють насильство над особою, включаючи жорстоке поводження і катування, та забороняють посягання на особисту гідність – усе це і охоплює сексуальне насильство.10

Додатковий протокол І, який застосовується до міжнародних збройних конфліктів (МЗК) і є частиною звичаєвого міжнародного права, забороняє “посягання на людську гідність, особливо, нелюдське та таке, що принижує людську гідність поводження, примус до проституції та будь-яку форму непристойного нападу”,11 так само, як “зґвалтування, примус до проституції та будь-яку іншу форму нападу”.12

Стаття 44(2)(е) Додаткового протоколу ІІ, яка застосовується до неміжнародних збройних конфліктів (НМЗК), забороняє “посягання на особисту гідність, у тому числі нелюдське та таке, що принижує гідність особи поводження, зґвалтування, примус до проституції та будь-які форми непристойних нападів”. Проте, статус Додаткового протоколу II в міжнародному звичаєвому праві оскаржується, і не всі держави є його учасницями. Держави, що не ратифікували Додатковий протокол ІІ, тим не менш, є зобов’язаними дотримуватися загальної статті 3 Женевських конвенцій, яка прямо забороняє сексуальне насильство під час НМЗК. Це встановлює зобов’язання щодо гуманного поводження та заборону щодо “насильства над життям і особою, включаючи каліцтво, жорстоке поводження, катування і посягання на особисту гідність”.13

Як наслідок, СНПК є прямо забороненим як в МЗК, так і в НМЗК. Хоча існують відмінності щодо того, як сформульовані заборони в договорах у МЗК та НМЗК, та подальші законодавчі поправки визнали ці заборони як звичаєве право, що застосовується до обох видів конфліктів. Це має вирішальне значення, оскільки Додаткові протоколи не так широко ратифіковані, як Женевські конвенції. Міжнародний суд ООН (МС ООН) підкреслив, що фундаментальні принципи МГП “повинні бути дотриманими усіма державами, незалежно від того, чи ратифікували вони конвенції, що містять їх, оскільки вони констатують непорушні принципи міжнародного звичаєвого права”.14

I.2 Коли СНПК є воєнним злочином?🔗

Аби вважатися воєнним злочином відповідно до МГП, такі злочини як СНПК повинні бути пов’язаними зі збройним конфліктом. Те, що являє собою цей зв’язок, слід тлумачити широко. МГП “продовжує застосовуватися на всій території воюючих держав чи, у випадку внутрішнього конфлікту, на всій території, що перебуває під контролем однієї зі сторін, незалежно від того, чи ведуться там фактичні бойові дії, чи ні”. Достатньо, аби стверджувані злочини були “тісно пов’язані із з воєнними діями, що відбуваються на інших частинах територій, контрольованих сторонами конфлікту”.15 У цьому випадку зв’язок слід розуміти як такий, що додатково охоплює дії, які не є тимчасовими, та є географічно близькими до фактичних бойових дій.

Воєнні злочини не обов’язково повинні бути спланованими чи підтриманими певною формою політики, проте, існування збройного конфлікту “повинно, щонайменше, відігравати значну роль у здатності кривдника вчинити такий злочин, його рішенні вчинити його, способі, у який він був вчинений та меті, з якою його було вчинено”.16 Виконавець повинен діяти на підтримку збройного конфлікту або під його прикриттям. Аби визначити, чи так це, можуть мати значення наступні чинники:

  • Виконавець є комбатантом (комбатанти – це “члени збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті”, “за винятком медичного та релігійного персоналу”);17
  • Потерпіла особа не є комбатантом;
  • Потерпіла особа є членом(-кинею) протилежної сторони (конфлікту);
  • Можна сказати, що цей акт служить кінцевій меті військової кампанії;
  • Злочин вчиняється “як частина службових обов’язків виконавця чи в контексті їх виконання”.18

Тим не менше, цивільні особи (тобто “особи, які не є членами(-кинями) збройних сил”)19 можуть вчиняти воєнні злочини:20 допоки дотримується вимога зв’язку і виконавець фактично знає про збройний конфлікт,21 МГП застосовується.

Для того, аби був зв’язок, повинен існувати збройний конфлікт. МГП виділяє два типи збройних конфліктів, а саме: збройний конфлікт між двома або більше державами, які розгортають збройні сили (МЗК), та неміжнародний збройний конфлікт між урядовими силами та неурядовими організованими збройними групами або тільки між такими групами, які вдаються до тривалого збройного насильства.22 МЗК виникає, як тільки одна держава застосовує збройну силу проти іншої держави з войовничим наміром, незалежно від причин чи інтенсивності конфронтації, а також незалежно від того, чи був офіційно оголошений або визнаний політичний стан війни.23

Існування НМЗК передбачає застосування суворіших вимог. Повинні бути дотримані два критерії – певний рівень організованості сторін, та певна інтенсивність насильства.24 Аби бути організованими, збройні угрупування повинні мати мінімальний рівень організації, без якого координування військовими операціями і колективне дотримання норм МГП не були б можливими.25 Якщо державні збройні сили, як правило, відповідають цьому критерію, то неурядові збройні групи оцінюються за низкою індикативних факторів. Це можуть бути:

  • Існування командної структури та дисциплінарних правил і механізмів в угрупуванні;
  • Наявність штаб-квартири;
  • Факт контролю угрупуванням певної території;
  • Можливість угрупування отримувати доступ до зброї, іншого військового обладнання, новобранців та військової підготовки;
  • Здатність планувати, координувати і проводити військові операції, включаючи пересування військ і логістику;
  • Здатність визначати єдину військову стратегію і використовувати військову тактику; і
  • Здатність “говорити одним голосом, вести переговори і укладати угоди, наприклад, про припинення вогню, або мирні угоди”.26

Критерій тривалого збройного насильства означає, що конфлікт необхідно відрізняти від внутрішніх заворушень і напруги, таких як “бандитизм, масові заворушення, поодинокі терористичні акти або подібні їм ситуації”.27 Це стосується, радше, інтенсивності збройного насильства, а не його тривалості. Одними з індикативних факторів є:

  • Кількість, тривалість та інтенсивність індивідуальних конфронтацій;
  • Тип зброї та іншої військової техніки, що використовується;
  • Кількість і калібр випущених боєприпасів;
  • Кількість осіб та вид сил, які беруть участь у бойових діях;
  • Кількість втрат;
  • Рівень матеріальних руйнувань;
  • Кількість цивільних осіб, які тікають із зони бойових дій; та
  • Залучення Ради Безпеки ООН.28
Примітка для читачів(-ок)
З 2007 року Женевська академія міжнародного гуманітарного права і прав людини підтримує проект "Верховенство права у збройних конфліктах" (RULAC), який є "онлайн-порталом, що ідентифікує і класифікує всі ситуації збройного насильства, які становлять збройний конфлікт згідно з міжнародним гуманітарним правом (МГП). Це насамперед юридичне довідкове джерело для широкої аудиторії, у тому числі нефахівців, які цікавляться питаннями класифікації збройних конфліктів відповідно до МГП".

Попри те, що МГП “застосовується з моменту початку таких збройних конфліктів і поширюється на період, що триває після припинення воєнних дій до загального укладення миру або, у випадку внутрішніх конфліктів, до досягнення мирного врегулювання”,29 деякі зобов’язання вимагають дій з боку держав вже в мирний час. Наприклад, це стосується навчання та поширення інформації про МГП. Більше того, особи, позбавлені свободи внаслідок збройного конфлікту, залишаються під захистом МГП допоки їх не буде випущено на волю та репатрійовано, або допоки їхній статус не буде нормалізований іншим чином, “за необхідності, навіть через роки після закінчення конфлікту”. Так само, МГП застосовується до територій, “які залишаються окупованими після припинення активних бойових дій доти, доки не буде знайдено політичне рішення щодо їхнього статусу”.30

II. Нормативно-правова база🔗

Примітка для читачів(-ок)
Оскільки МГПЧ застосовується під час збройних конфліктів поряд з МГП і, що важливо, надає додатковий захист особам, які постраждали від конфлікту, ми рекомендуємо читачам(-кам) звернутися до розділу "Міжнародне право прав людини" Посібника, щоб знайти більш детальне пояснення того, як зобов'язання в галузі прав людини доповнюють МГП. Про взаємозв'язок між МГП і МППЛ йдеться у розділі "Вступ" Посібника, присвяченому обговоренню взаємозв'язку між МГП і МППЛ.

III. Зобов’язання🔗

Запобігання🔗

III.1 Держави повинні заборонити СНПК🔗

III.2 Держави не можуть використовувати обмежувальні формулювання для визначення СНПК🔗

III.3 Держави повинні навчати своє населення щодо СНПК🔗

III.4 Держави не можуть застосовувати заборону СНПК дискримінаційно🔗

III.5 Особливого захисту від СНПК потребують військовополонені, ув’язнені та інтерновані особи🔗

III.6 Особливого захисту від СНПК потребують біженці(-ки), особи без громадянства та переміщені особи 🔗

III.7 Особливого захисту від СНПК потребують жінки81 🔗

III.8 Спеціального захисту від СНПК потребують діти🔗

III.9 Особливий захист від СНПК мають особи з інвалідністю 🔗

III.10 Особливий захист від СНПК має бути забезпечений населенню на окупованій території🔗

Правосуддя та підзвітність🔗

III.11 Держави повинні забезпечити постраждалих/потерпілих від СНПК, які були позбавлені свободи (включно з військовополоненими), доступом до процедур із надсилання скарг 🔗

III.12 Держави повинні розслідувати та переслідувати СНПК🔗

III.13 Держави повинні забезпечити постраждалим/потерпілим від СНПК доступ до правосуддя🔗

III.14 Держави повинні визнати, що особи, які здійснюють СНПК, можуть бути як цивільними, так і військовими.🔗

III.15 Держави повинні застосовувати різні види відповідальності за СНПК🔗

III.16 Держави повинні встановлювати покарання, які відображають тяжкість СНПК🔗

Гуманітарне реагування🔗

III.17 Держави повинні надавати постраждалим/потерпілим від СНПК належну допомогу🔗

Репарації🔗

III.18 Держави повинні відшкодовувати збитки, завдані СНПК🔗

вмісту сторінки

Партнери

Postcode Loterij logo UKaid logo FIGO logo ICSC logo

У співпраці з